Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
АрміяInform продовжує розповідати про українських військовослужбовців, які стоять на захисті нашої держави. Цього разу мова піде про офіцера ЗСУ Олександра, який залишив своїх батьків у Криму і нині невпинно наближає перемогу України над російськими окупантами.
Яку роль танк Т-55 відіграв у долі Олександра. Як офіцер оцінює потенціал російської армії. Та чим, на його думку, відрізняються бойові дії у 2014 та 2022–2023 роках? Про це у нашому матеріалі.
«Одну Батьківщину я втратив, другу вже не віддам»
— Народився я в Душанбе, у Таджикистані. Там у 90-х роках почалися бойові дії, через що наша родина переїхала в Україну, до Криму. Пам`ятаю, тоді в Таджикистані, коли мені було п’ять рочків, бабуся вела мене до дитячого садочка, і я побачив справжній танк. Це був Т-55. Я тоді сказав бабусі, що хочу стати танкістом, коли виросту. Причому в моїй родині військових до цього не було. У Криму я жив до 12 років, — розповідає Олександр.
Після закінчення школи батьки порадили стати військовим:
— А я все дитинство про це мріяв! І на початку 2000-х вступив до Харківського інституту танкових військ. Це сталося 11 липня, на день народження мого батька. На початку навчання було важко налаштуватися на військову службу. У липні для школярів середина канікул, а я в цей час у військовій формі, на полігоні, проходжу курс молодого бійця. Можете уявити. У перший, найважчий рік навчання врятувала власна завзятість, бо я звик «не давати задню». Головне, не хотілося втратити повагу до самого себе. І мені приємно було знати, що мої друзі з гордістю кажуть: «А в нас друг — танкіст».
У розмові офіцер порівнює бойові дії в 2014 та 2022–2023 роках.
— Звісно, це небо і земля. Так, були під час АТО битви за Дебальцеве, Донецький аеропорт, але за інтенсивністю то можна порівнювати як загалом різні війни. До речі, коли анексували Крим і почалася Антитерористична операція, я сказав собі «Одну Батьківщину я втратив, другу вже не віддам». Бо Крим був моєю Батьківщиною також.
Олександр впевнений, що досвід нашої армії, здобутий з 2014 року, сильно допоміг нам у 2022-му:
— Бо ті хлопці, які встигли повоювати під час АТО, перші пішли до військкоматів (нині ТЦК та СП. — Ред.). До речі, саме тоді, у 2014 році народився справжній патріотизм. Адже до цього мало хто розмовляв українською, не було такої поваги до державного прапору, та й мало хто вигукував «Слава Україні». І саме цей патріотизм допоміг нам у лютому 2022 року відбити першу навалу агресора.
«Раніше думав: чи доживу я до того дня, коли в ЗСУ карти робитимуться на комп`ютерах? Дожив»
Олександр у 2022 році з березня до вересня командував зведеною батальйонною тактичною групою на Херсонському напрямку.
— Нині я вже не на бойовій роботі, займаюся підготовкою наших воїнів. І тут уже є можливість зосередитись на одній справі, спокійно робити її. І зараз уже доводиться проявляти свої творчі здібності, — зауважує військовий.
Він наполягає, що сьогоднішнього нашого ворога назвати противником не може:
— Це нелюди. Якщо це кадрові військові, то мають же у них бути честь, совість, своя позиція, особливо в офіцерів. А в росіян я цього не побачив. Те, що вони залишали після себе у наших населених пунктах, домівках, те, як вони поводилися з нашими людьми, не дає підстав таких військових називати людьми. Навіть тваринами їх не можу назвати. У них немає нічого святого. І вони самі насолоджуються своїм невіглаством. Неандертальці. Єдине, що їх поки що рятує, це кількісна перевага, їх дуже багато.
Нашою перевагою офіцер вважає те, що ми в себе вдома і відповідно більше вмотивовані.
Наприкінці розмови Олександр ділиться роздумами, яким, на його думку, має бути ідеальний український офіцер.
— Це має бути військовий, вихований не на радянських принципах. У нього має бути розуміння сучасних технологій. Сьогодні це дуже важливо. Я вже думав, що за свого життя ніколи не побачу, як ми робитимемо карти на електронних планшетах. І те, що в нашій армії таке нарешті робиться, це справді прорив. Я давно мріяв про це. Бо колись сім років поспіль працював над цими паперовими картами. І тоді думав: чи доживу я до того часу, коли в ЗСУ карти робитимуться на комп`ютерах? Дожив.
Фото Дмитра Юрченка
