У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Для 42-річного киянина Дмитра лютий минулого року став найчорнішим місяцем у житті. 23 лютого, опустивши очі додолу, на порозі лікарні медпрацівник сумно повідомив Дмитрові про те, що його батько помер… А наступного дня, ледве встигнувши задрімати, він прокинувся від жахливої звістки про початок широкомасштабного вторгнення російських загарбників. Відтоді й почався бойовий шлях командира стрілецького взводу однієї із окремих бригад територіальної оборони лейтенанта на псевдо «Риба», який, витримавши ці нищівні удари долі, вже понад рік стримує просування противника, перебуваючи на різних небезпечних ділянках фронту російсько-української війни.
Як Дмитро «штурмував ТЦК та СП»
У метушні розпочатої війни він навіть не встиг оформити всі документи, необхідні для кремації батька. І, попросивши про допомогу в цьому питанні добрих знайомих, вже вранці 25 лютого разом із найкращим другом Миколою «штурмував» один із територіальних центрів комплектування столиці з проханням вступити до складу Українського війська. Не брали спочатку на службу обох офіцерів запасу. І не брали не через те, що не хотіли, а через відсутність вакантних офіцерських посад.
«Йдіть поки додому, ми повідомимо, коли виникне потреба в офіцерських кадрах, про вас не забудемо, не хвилюйтеся, — відповідав їм втомленим голосом офіцер місцевого військкомату. А вони відходили та знов вставали у довгу чергу військовозобов’язаних, сподіваючись, що, можливо, за годину, дві або три щось зміниться і їм знайдеться місце за призначенням.
— Не бажали ми повертатися додому та вважали, що у такі надважкі для країни часи і не маємо на це права, — поділився спогадами про перші дні війни Дмитро.
На передній лінії оборони Ірпеня
За його словами, десь на третій або четвертий день від початку широкомасштабного російського вторгнення, його все ж таки відрядили до складу однієї з мотопіхотних бригад. Разом з групою інших військовозобов’язаних Дмитро вже навіть вирушив автобусом до місця розташування частини у бік Чернігівщини, але до пункту призначення мобілізовані не дісталися.
— На шляху прямування нам назустріч вирушив ворожий БМП. Добре, що і водій автобуса, і українські військові, які супроводжували нас на автівці попереду, встигли швидко відреагувати та розгорнутися назад у бік Києва. Тож, нам пощастило в сенсі того, що ми не потрапили під приціл ворога, але не пощастило, що того дня таки не довелося стати до строю збройних захисників України, — розповів лейтенант на псевдо «Риба».
Після цього він знов повернувся до військкомату. Але цього разу, попри відсутність вакантних офіцерських посад, для нього все-таки знайшли певну роботу. І у такий спосіб наприкінці лютого без зброї він почав вирушати на перші бойові завдання.
Ці завдання полягало в тому, що на своїй власній автівці він разом з іншим військовозобов’язаним вирушав у найнебезпечніші райони, розташовані вздовж Житомирської траси, куди просунувся противник, та у взаємодії з місцевим населенням населених пунктів, які були повністю або частково окуповані російськими загарбниками, здійснювали певні розвідувальні дії та отримували інформацію про місцеперебування ворожих військ.
Але довго чекати на те, поки для нього відшукають місце служби, Дмитро не став. Кандидат у майстри спорту з кульової стрільби волів щонайшвидше взяти до рук зброю та стати на захист рідної Київщини та рідної землі. Тоді, на початку березня минулого року, для цього необов’язково було очікувати на повістку з військкомату. У всій країні та особливо у столиці люди об’єднувалися у різноманітні добровольчі формування лише з однією метою — дати гідну відсіч підступному «східному сусіду» та зберегти незалежність та територіальну цілісність держави.
Звісно, що коли подібна пропозиція надійшла і до Дмитра, він з радістю відгукнувся. Так, не офіцером, а звичайним стрільцем зарахували чоловіка до складу одного із добровольчих батальйонів. Втім не про офіцерські зірки думав тоді наш герой, а про те, щоб якнайшвидше стати міцним заслоном на шляху стрімкого просування рашистських полчищ.
У цьому сенсі його мрія здійснилася. Дмитру видали зброю: спочатку карабін, а згодом і АК-74. У прискореному режимі досвідчені інструктори провели з «новобранцями» заняття з тактичної медицини, вогневої та тактичної підготовки. І вже за кілька днів хлопці вирушили виконувати бойове завдання до Ірпеня, де у складі свого підрозділу Дмитро тримав оборону в районі одного із спортивно-оздоровчих комплексів.
Годі й казати, важко доводилося діяти нашим захисникам на цій ділянці. Адже позиції росіян були розташовані на відстані, що не перевищувала пів кілометра від українських захисників. Озброєний автоматами, кулеметами та гранатометами, підрозділ добровольців прикривав один із важливих флангів нашої оборони.
— Тоді разом з нами на передній лінії оборони Ірпеня перебували й інші добровольчі формування, зокрема і ті, до складу яких входили наші грузинські та білоруські побратими. Було важко й спекотно, але ми трималися. А коли Ірпінь, врешті-решт, було звільнено від російських окупантів і ворог відступив з центру України, нас перевели на інший напрямок, де ми здійснювали стабілізаційні дії з виявлення залишків окупантів та колаборантів, після чого наш добровольчий батальйон було розформовано, — згадав Дмитро.
Як на Харківщини тероборонці трофейними гранатометами та боєприпасами розжилися
Можна сказати, що відтоді офіцер з позивним «Риба» розпочав свою офіційну військову кар’єру. Чому «Риба»? Через те, що Дмитро з дитинства дуже полюбляв рибалити. Тож, довго не розмірковуючи, і позивний у війську він собі обрав співзвучний з його хобі.
Дмитро взагалі дуже освічена та інтелектуально й фізично розвинена людина. Як і сказали вище, він є кандидатом у майстри спорту з кульової стрільби. Бувши старшокласником, чотири роки відвідував відповідну секцію на базі клубу «Динамо». У дитячі та юнацькі роки також займався спортивною акробатикою, кікбоксингом, рукопашним боєм, шахами та технічним моделюванням.
Від батька йому передалася любов до риболовлі, від дідуся — захоплення автомобілями. До речі, його власний автомобіль «форд мондео» і сьогодні з ним в строю. На ньому він проїхав всю лінію фронту, що простягалася на теренах Донецької, Харківської та Херсонської областей. І за весь цей час його вірний залізний кінь або бойовий товариш жодного разу не підвів Дмитра, прикриваючи свого власника від небезпеки та вбираючи на себе весь пил польових фронтових доріг.
Після розформування добровольчого батальйону, у травні минулого року Дмитро офіційно був призваний на військову службу за мобілізацією. Молодшого лейтенанта призначили командиром гранатометного взводу одного із батальйонів територіальної оборони, який тільки-но було сформовано. В його складі він проходив етапи бойового злагодження, опановуючи ази військової науки на одному із полігонів Чернігівщині. Але у серпні через невідомі для Дмитра обставини його підрозділ було розформовано, а військовиків перевели до інших частин Українського війська. «Риба» спочатку потрапив на Одещину до резервного батальйону. А вже за десять днів обійняв посаду командира взводу окремої бригади територіальної оборони, в якій служить й донині.
У тилу офіцеру тривалий час засиджуватися не довелося. Тільки-но він отримав нове призначення, а вже за добу вирушив на гарячий схід, на Донеччину.
— Можна сказати, що, по суті, з багатьма зі складу свого новосформованого підрозділу я познайомився вже безпосередньо на шляху прямування на фронт. Безпосередньо на Донеччині ми пробули близько двох тижнів, після чого нас перевели у район Куп’янська, що на Харківщині, — повідомив офіцер.
Передислокація підрозділу, яким командував Дмитро, збіглася із початком нашого контрнаступу із визволення від російських окупантів Харківської області. Такі обставини вимагали рішучих дій з боку всіх складових Сил оборони України на цьому напрямку. Кожному підрозділу було поставлене окреме завдання, і взводу, яким командував Дмитро, — теж.
Як розповів офіцер, майже щодня вони просувалися вперед, рухаючись за нашими передовими підрозділами та встановлюючи контроль за звільненими населеними пунктами. Неодноразово доводилося працювати і у так званій сірій зоні, де відстань до ворога вимірювалася лише кількома кілометрами.
Одного разу така робота у сірій зоні взагалі виявилося досить ефективною. Попри те, що ворог виявив місцерозташування українських військових та відкрив по них мінометний вогонь, тероборонці все одне спромоглися віднайти його схованки з озброєнням, розжитися трофейними гранатометами й боєприпасами та без втрат відійти назад, провівши розвідку місцевості та виявивши вогневі позиції ворога, звідки рашисти обстрілювали Куп’янськ з озброєння 120-мм калібру.
Звідти, з Харківщини, Дмитра відправили на підвищення кваліфікації до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. А зі Львова, після півторамісячного навчання, він знов повернувся на Харківщину, де ще близько двох місяців ніс службу на ротному опорному пункті поблизу російсько-українського кордону.
— Найближча наша позиція була розташована на відстані близько двох кілометрів від рашистів. Зі своєї території ворог постійно завдавав ударів по наших прикордонних селах, засилаючи у наш бік свої диверсійно-розвідувальні групи. Наближатися до нас впритул росіяни не наважувалися, бо добре усвідомлювали, що ми постійно тримаємо їх під щільним вогневим контролем, але вилазками своїх ДРГ вони, так би мовити, прощупували ситуацію та перевіряли нас на пильність. У будь-якому випадку прориву противника на дорученій ділянці оборони ми не допустили та наприкінці грудня благополучно, без втрат вирушили на Херсонщину, — розповів комвзводу на псевдо «Риба».
За оборону Херсонщини — орден Богдана Хмельницького
З визволеної Харківщини він на чолі свого підрозділу повернувся на територію визволеної Херсонщини. Щоправда, на превеликий жаль, лівобережжя цього регіону й досі знаходиться під окупацією російських загарбників. Цю частину треба теж звільняти. І віримо, що ця радісна подія відбудеться вже невдовзі. А поки Дмитро та його побратими виконують непросте й важливе завдання, несучи службу на дуже небезпечному напрямку, що розташований посередині між правобережжям та лівобережжям.
— Попри те, що ми перебуваємо на відносно чималій відстані від ворога, наша ділянка оборони є дуже відповідальною та небезпечною. Адже звідти у противника відкривається простір як щодо подальшого просування у бік Херсона, так і для завдавання вогневих ударів по обласному центру та розташованих неподалік інших населених пунктах. Тож нам треба бути дуже пильними й в жодному разі не допустити на цьому напрямку прориву противника та висадки його десанту, — каже офіцер Дмитро.
Перебуваючи на чолі свого стрілецького взводу, йому і тут, на півдні, доводиться нелегко. Якщо не щодня, то по кілька разів на тиждень підрозділ «Риби» обстрілюють з різних видів ворожої артилерії та безпілотних літальних апаратів. Але, вчепившись в цей клаптик рідної землі, наші воїни тримаються та не дають ворогу просунутися вперед. І саме за оборону цієї ділянки та загалом за сумлінне виконання свого військового обов’язку у березні поточного року лейтенант Дмитро був нагороджений Президентом України Володимиром Зеленським орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Так, наші хлопці стійко боронять Херсонщину. Боронять без втрат у живій силі, але іноді українські воїни дістають поранення. Приміром, вже майже три місяці поспіль перебуває на лікуванні працьовитий та добродушний солдат Валентин, який упродовж кількох годин був двічі важко поранений внаслідок скидання боєприпасів з рашистського безпілотника. Через складні умови місцевості та постійні ворожі обстріли понад дванадцять годин тривала його евакуація з поля бою. Але воїна, який дістав поранення кінцівок рук і ніг, врятували. І зараз, ще кульгаючи на одну ногу, він проходить реабілітацію в одному із лікувальних закладів.
Не просто нашим хлопцям довелося і близько двох тижнів тому, коли російські окупанти здійснили черговий терористичний акт, підірвавши дамбу на Каховській АЕС.
— На той час ми виконували своє чергове бойове завдання на одній із ділянок місцевості, яку швидко стало затоплювати. З труднощами, що, крім стрімкого підняття рівня води, також були пов’язані з ворожими обстрілами, нам все-таки вдалося евакуюватися човнами. Ми вижили та готові до виконання нових завдань нашого командування, — з вогником в очах каже лейтенант на псевдо «Риба».
Війна — це важка психологічна травма
Він взагалі завжди намагається з оптимізмом дивитися у завтрашній день та навіть на війні бути бадьорим духом. Характер в нього такий — стійкий та життєрадісний. Колись він мріяв стати інженером комп’ютерних систем, закінчивши за відповідним фахом Національний авіаційний університет, де паралельно навчався на військовій кафедрі. Але з дитинства звикнувши не засиджуватися тривалий час на одному місці, на початку 2000-х років Дмитро віддав перевагу започаткуванню власного бізнесу, спочатку займаючись реалізацією та ремонтом мобільних телефонів та аксесуарів до них, а згодом перекваліфікувавшись у сільгосппідприємці.
— Попри те, що я є городянином, до землі мене тягнуло завжди. Всі літні канікули проводив у дідуся з бабусею на Полтавщині. Тож до важкої сільської праці звиклий. Тому свого часу і працював на себе та для людей, вирощуючи в теплицях овочеві та розводячи птицю й рогату худобу. А останнім часом, напередодні початку широкомасштабної війни з російськими загарбниками, був водієм, бо з раннього дитинства разом із ловлею риби захоплювався автомобільною справою, — розповів Дмитро.
У нього вже є доросла 18-річна донька Анастасія, яка разом з мамою офіцера нині перебуває у Німеччині. А кілька місяців тому 42-річний чоловік вдруге одружився на чудовій жінці Інні, яка чекає на нього, мешкаючи на Вінниччині. Сьогодні у Дмитра є дві мрії. Перша, щоб швидше ми вигнали ворога за нашої рідної землі. А друга полягає в тому, щоб після перемоги над російськими загарбниками він мав змогу повернутися до дружини та певний час перепочити серед лісів, озер та річок чудового Вінницького краю. Адже, за його словами, війна — це важка психологічна травма. І після її завершення нам всім потрібний душевний спокій та тривала психологічна реабілітація, яка, на думку Дмитра, має тривати поруч з рідними людьми та в гармонії людини з природою.
