У російських зведеннях село регулярно «дотискають», «зачищають» і навіть оголошують «повністю звільненим», однак лінія фронту тут майже не змінюється. Про ситуацію на напрямку розповів…
Головний сержант Харківської окремої бригади тероборони штаб-сержант Михайло одним своїм поглядом може передати підлеглому потрібну інформацію. Його авторитет у частині просто величезний. Адже він відстоював свої погляди в Києві ще під час Євромайдану, а на війні від 2014-го.
— Ще дев’ять-десять років тому я вів звичайне цивільне життя в Харкові, — каже Михайло. — Маю вищу юридичну освіту. Працював на різних посадах: від будівельника до головного редактора газети однієї з політичних сил. Я дуже принципова людина. Тож коли наш «легітимний» пішов проти волі народу, то у 2013-му поїхав до столиці. На Хрещатику понад три місяці був з іншими патріотами. Просто хочеться, щоб мої діти та онуки жили в країні вільних людей.
Слова подяки від 17-річного кадета є найбільшою нагородою
Навесні 2014-го доля звела армійця з бійцями однієї з частин спеціального призначення ЗСУ. Тому коли почалися перші хвилі мобілізації, він попросився саме до них.
— Я пишаюся тим, що мене вчили найкращі воїни ще старої армійської школи. Заняття були, м’яко кажучи, жорсткими. Проте саме такий суворий підхід до справи врятував мені та ще тисячам хлопців і дівчат життя. У спецпризначенні прослужив до 2016 року. Що саме робив, не розповідатиму, але за майже два роки підготував 9 груп бійців. З кожним воїном проводив ретельну роботу. Під час відбору кандидатів для проходження курсу спецпризначенця перевагу надавав віруючим людям і без вітру в голові. Точно знаю, що після мого професійного виховання ті хлопці зробили чимало геройських вчинків, — пригадав військовослужбовець ЗСУ.
Після демобілізації Михайло прийшов до Державної гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус», де працював старшиною роти.
— До кожного кадета ставився як до рідного сина. Був і суворим, і добрим одночасно. Також старався передати юнакам свою любов до елітних родів військ, де моральна стійкість та фізична сила високо цінуються. 2021 року відбувся випуск, і мені було приємно, що 70 % моїх пацанів пішли вчитися на офіцерів. А один із вихованців, на ім’я Андрій, просто під час випуску попросив стати хрещеним батьком його сина, якого пообіцяв назвати теж Михайлом. Я маю один орден та приблизно 15 відомчих відзнак. Проте саме та щира фраза 17-річного випускника, який зараз носить погони курсанта, є найбільшою нагородою за всі армійські старання, — розповів він.
Паралельно з вихованням кадетів Михайло, як резервіст Харківської бригади ТрО, відвідував навчальні збори, полігонні заняття тощо.
24 лютого біля КПП уже стояли сотні добровольців
У січні-лютому 2022-го уже було зрозуміло, що московити збираються напасти на Україну. В цей час він підписав контракт і як діючий воїн займався роботою з новобранцями, підбирав кандидатів на ключові сержантські посади. Паралельно, розуміючи актуальність питання, виступав на місцевому телебаченні та активно запрошував патріотів і патріоток до своєї частини.
— Як у головного сержанта бригади в мене тоді та зараз чимало роботи. Але на початку минулого року формувалися Сили тероборони як окремий вид ЗСУ. Наша частина також розвивалася, і кожен штик був важливим. Пам’ятаю, що якось у середині лютого 2022-го протягом одного дня встиг поспілкуватися з 16 журналістами різних ЗМІ. Ця робота дала результати. Так, уже зранку 24 лютого біля нашого КПП стояли сотні добровольців, — зауважив молодший командир.
У перший день широкого наступу росіян Михайло мовчки обійняв дружину та лише попросив не проводжати його поглядом з вікна. Прибувши до частини, чоловік підготував невеличкий загін із трьох десятків хлопців, більшість з яких мали бойовий досвід, та висунувся на околиці обласного центру.
— Нам надійшла оперативна інформація, що біля метро «Перемога» помічено ДРГ зі складу спецпризначенців росгвардії. Ми негайно прибули туди на двох маршрутних автобусах. Довелося вибити непрошених гостей з міста та зайняти оборону. Найбільш турбували ворожі літаки й вертольоти. Адже після кожного їхнього прольоту щось вибухало та гинули харків’яни. Знаєте, тоді якось не хотілось їсти. Така була мобілізація внутрішніх сил, що й без хліба енергії вистачало воювати. Не подумайте, їжі в нас було вдосталь. Просто якось не хотілось і все. Мозок у лютому-березні 2022-го працював лише в режимі «знайти та знищити ворога», — зазначив тероборонець.
Голіруч рвали росіян заради України
Він пригадує, що якось наприкінці лютого окупанти вкотре намагалися вибити його підрозділ з позицій, щоб отримати вільний шлях на Харків. Для цього вони не жаліли свої 152-мм снаряди та міни різного калібру. Десь годину вороги стріляли по українцях. Звісно ж, через це хлопці були трошки напружені. Помітивши це, Михайло узяв електробритву та став обходити позицію. Спілкуючись зі старшими на опорниках, він голив бороду, демонструючи абсолютний спокій. Цей простий психологічний прийом спрацював. Незабаром усі почали сміятися та всіляко жартувати.
2 березня 2022-го ворожа авіація цілеспрямовано обстріляла одне з розташувань харківських тероборонців. Тоді загинуло чимало людей, яких Михайло особисто знав і вважав друзями.
— Той день ми ніколи не забудемо. Але нам вдалося перетворити ненависть до росіян на успішні дії в бою. У лютому-березні ми захищали Харків і руйнували путінські плани на кшталт «візьмемо за три дні». У більшості наших воїнів в обласному центрі були родичі чи близькі люди. Наприклад, моя сім’я проживає в північних районах Харкова, що найбільш постраждали від дій окупантів. Останнє сприяло тому, що ми голіруч рвали росіян, — запевнив штаб-сержант.
Друге дихання відкрилося після звільнення населених пунктів
Пізніше окремі підрозділи бригади направляли на різні напрямки з великою відстанню між ними. Проте Михайло знаходив можливість, аби скрізь побувати, подивитися підлеглим сержантам в очі та підтримати потрібним словом.
Друге дихання в підлеглих головного сержанта бригади відкрилося, коли восени почали звільняти від московитів населенні пункти на рідній Харківщині.
— За всю службу брав участь у звільнені десь 20 населених пунктів. Перед кожною такою маленькою перемогою доводилося чимало попрацювати. Та я ніколи не обмежувався лише своїм колом посадових обов’язків. Мабуть, немає в частині такого завдання, з вирішенням якого б не допомагав. Навіть кілька разів як український диверсант працював. Разом із хлопцями ми в тилу ворога знищили чималу кількість бронетехніки та живої сили, — каже армієць.
Свій звичайний робочий день Михайло розпочинає о п’ятій ранку з приймання доповідей від головних сержантів батальйонів. Потім робить зарядку, планує свій день і погоджує дії з головним сержантом регіонального управління сил ТрО «Схід». Потім бере участь у нараді в комбрига та береться до роботи.
— Я є давнім фанатом сержантського корпусу. У країнах НАТО молодший командир є практичним виконавцем усіх завдань і стоїть до солдатів ближче, ніж офіцер. Це дійсно важка праця, але вкрай потрібна. Якщо хочете, то від рівня професіоналізму сержанта напряму залежить рівень боєготовності взводу-роти. В мене є вища освіта, і тому неодноразово була можливість стати офіцером. Проте, вважаю, що в умовах війни на сержантській посаді я принесу більше користі Україні, — таку думку має воїн ЗСУ.
Свій оберіг не знімає вже 8 років
До речі, в Михайла 6 дітей та 7 онуків. Дружина Жанна всіляко підтримує чоловіка, коли той перебуває в бойових відрядженнях. Радість подружжю приніс наймолодший син Афанасій, який пішов стопами батька та зараз у званні старшого лейтенанта служить в одній із частин Сухопутних військ ЗСУ.
У мужнього українця є оберіг у вигляді срібного тризуба з мечем посередині. Його ще у 2015-му біля міста Щастя воїнові передали волонтери з Київщини. Для виготовлення цих речей діти з кількох шкіл спеціально збирали гроші чи срібний брухт. Цей невеличкий предмет, заряджений дитячою надією на перемогу, Михайло не знімає вже майже 8 років.
— Мені зараз 58 років. Проте фізично й морально я готовий далі бити зовнішніх і внутрішніх ворогів. Буквально три роки тому в Старичах був 10-кілометровий крос у повному бойовому споряджені зі зброєю. Так я посів друге місце, поступившись хлопцеві, який на 20 років молодший за мене. Тож, окупанти та зрадники, шукайте чорні пакети, бо я вже йду по вас, — насамкінець каже штаб-сержант Михайло.
Фото автора та з архіву Михайла
