Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Назар – командир батальйону 63-ої окремої механізованої бригади, яка почала свій бойовий шлях вже після початку широкомасштабного вторгнення. До 24 лютого 2022 року вона перебувала в резерві, брала участь у навчаннях і тренуваннях. В лютому 2022 року була швидко доукомплектована мобілізованими резервістами другої черги, пройшла злагодження і влилася до лав Сухопутних військ ЗС України. Зараз 63-а бригада вже заявила про себе, як колектив, який успішно виконує складні бойові завдання. Бригада воювала в Миколаївській області. Разом з іншими частинами звільняла правобережжя Херсонщини і однією з перших зайшла у Херсон. Після цього обороняла Бахмут. Зараз виконує завдання на сході країни.
Командир батальйону розповів кореспонденту АрміяInform про оборону Бахмута, про військовослужбовців свого підрозділу та плани на майбутнє. Далі — лише пряма мова комбата.
Це було схоже на цинічну утилізацію російського непотребу
Ми зайшли на позиції в Бахмут на початку грудня. Зустріли там Новий рік і Різдво та були виведені наприкінці січня. Воювали з «вагнерівцями». До цього часу я не зустрічав таких способів ведення бойових дій, коли не рахуються з життям не просто кількох людей, а сотень і тисяч.
Приміром, аеророзвідка показує нам окопи противника. По ньому вже відпрацювала наша артилерія, міномети, великокаліберні кулемети. І я бачу на моніторі просто гори трупів росіян. І через ті трупи буквально пробиваються нові групи противника. Бачу, як вони далі й далі лізуть на неминучу смерть. Мені важко зрозуміти, якої сили загороджувальні загони змушували їх рухатися вперед. Я до Бахмута такого ніколи не бачив, коли російське командування просто знищувало своїх же підлеглих. Це було схоже на утилізацію їхнього непотребу заради примарних перемог.
Ще коли ми працювали з нашою аеророзвідкою над полем бою, то ніколи не лицезріли, аби «вагнерівці» забирали своїх поранених. Було інше. До пораненого підповзав інший «вагнерівець», промацував його кишені, щось забирав і відповзав. Ось така в них «взаємодопомога», бо ж «своїх росіяни не кидають».
У Бахмуті добре працювала наша тактика, коли ми заманювали «вагнерівців» у певне місце і накривали їх вогнем з мінометів та артилерії. Так ми нищили їх цілими групами. Також нищили окупантів, скидаючи на них боєприпаси з квадрокоптерів. Вони пробували тікати, але їм це мало допомагало.
Бахмут був і буде українським. Місцеві люди, що залишались у місті та сиділи по підвалах, зустрічали нас усмішками, з українським прапорцями, надихали нас, підтримували…
Про військовослужбовців батальйону
У нас в батальйоні близько десяти відсотків військовослужбовців, що мали досвід участі в АТО/ООС. Решта — резервісти, які вивчали військову справу, але ніколи не воювали. І сьогодні я стверджую, що вони стали сильними воїнами. У нас є відеопідтвердження, як наші мінометники влучають міною точно в міномет росіян. Видно, як він розлітається на частини, а рашисти розлітаються на шматки. Є відеопідтвердження, як наші мінометники влучають точно у вогневу точку росіян.
Напевно, я просто безмежно люблю свій батальйон, знаю його спроможності. Тому висловлю таку свою думку: наша піхота працює не гірше, скажімо, за десантників чи морпіхів. Ось трохи про завзяття наших людей. Участь у війні ми розпочали в Миколаївській області. Обороняли підступи до обласного центру. Тут ми стояли проти російських десантників й не відійшли ані на крок.
Тривалий час утримували позицію, яка фактично перебувала в оперативному оточенні. У нас було тільки піше сполучення з іншими підрозділами, і ми доставляли на собі повністю все: зброю, боєкомплекти, пальне для генераторів. Це була дорога завдовжки у вісім кілометрів. Ходили лише нею і носили всі вантажі. Це було важко і небезпечно, але думки відійти в нас не виникало. Ми знали, що це в наших силах — втримати позицію. І ми це зробили.
У мене в батальйоні є солдат, який зазнав поранення в шию. Він міг бути звільнений з лав ЗСУ за станом здоров’я, але залишився служити. Сказав, що не може покинути свій колектив на півдорозі. Це легко зрозуміти, адже в нас найкращі люди й найкращі воїни у світі. Тому перемога завжди буде за нами.
Донецьк, Луганськ, Крим — це все Україна. І там найближчим часом замайорить український прапор. Вже досить їм бути під російським чоботом, вже досить терпіти біди. Найближчим часом вони повернуться додому. Ми – Збройні Сили України, робимо все можливе, аби наблизити цей день. Нам це вдається. І в нас є все для успіху. Підтримка міжнародної спільноти, мотивовані воїни, які знають що і для чого вони роблять
Фото автора
