У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
Весняний вітер був холодним і злим. Чергова пара літаків-штурмовиків Су-25 щойно сіла, і знесилені льотчики не поспішали залишати кабіни. Дівчина поряд зі мною полегшено зітхнула — «Повернулися». Знайомимось:
— Я Ніна, старший авіаційний технік Су-25.
Як вона пригадує: «Для мене служба почалася у 2010 році. Мені сказали, що набирають дівчат до Збройних Сил. Я погодилась, зібрала документи, пройшла всі тести, профвідбір. Направили до “учебки” в Десну, там я півтора місяця проходила початкову військову підготовку. Ну, а потім потрапила до 79-ї десантно-штурмової бригади — механіком-радіотелефоністом, а згодом механіком-радіотелефоністом БТР-60. Коли казали, що я щось не зможу, це мене лише стимулювало. Наприклад, стрибки з парашутом, у мене їх 27. У 2014−2015 рр. брала участь в АТО на Маріупольському напрямку. Командиром тоді в мене був «Майк», нині це командувач ДШВ Максим Миргородський».
Згодом Ніна вступила до Харківського Національного університету Повітряних Сил імені Кожедуба на спеціальність «Літаки-двигуни» і у 2020-му закінчила виш. З усмішкою пригадує: «Нас 15 дівчат було на потоці. Обрала штурмову авіацію. Сумнівів не було, я всі практики проходила на штурмовиках. Нині на війні вони допомагають моїм побратимам із 79-ки. Мені часто дзвонять: “Я бачив, Нін, я бачив!”. Це завжди приємно».
Як розповідають колеги Ніни, «все у неї виходить не гірше, ніж у хлопців-техніків». У грудні 2021-го технік Ніна почала самостійно обслуговувати літак-штурмовик Су-25.
24 лютого, коли почалося широкомасштабне вторгнення росіян, Ніна була у відрядженні з групою підполковника Ростислава Лазаренка. У перші години великої війни уже випускали літаки. Ніна розповідає про ті хвилина коротко:
— Нас викликали о 3-й годині на аеродром у місті Мелітополь. Там від ракетного удару вибухнув літак у капонірі. Ми швидко готували машини до зльоту, я уже пристебнула льотчика, це був капітан Андрій. За мить бачимо велику вогняну кулю, яка влучила десь у поле. Ми встигли випустити наших пілотів для передислокації на оперативні аеродроми, усі вилетіли без втрат. Уже о 8-й ранку нам дали команду виходити. Андрій подзвонив, що вони долетіли. Вибирались, як могли. Хлопці все, що змогли, закинули на літак Ан-26. Бомблять, а ми зброю побігли отримувати, не можна без зброї. Дали нам команду звідти виїжджати. Виїхали, а через 20 хвилин уже туди заїхали орки.
А потім почалася робота. Важка робота війни.
Ніна пригадує і загиблих льотчиків, і побратимів з 79-ї…
— Ми працювали вдень і вночі, бо в техніки, яку ми маємо обслуговувати, є свої завдання, куди ми її переганяємо на ремонти. Руки після роботи гасом вимиваю, потім уже милом і кремами. Звично вже працювати. А якщо ніхто працювати не буде, то як же? Так і працюємо. Найважче в нашій роботі — чекати, бігати до кожного літака: прилетів — не прилетів. Коли виконуєш уже на автоматі роботу, нічого не важко. Радієш, коли вони (літаки. — Авт.) повертаються із завдання. Коли пусті прилітають, відстрілявшись. І кожного разу, випускаючи літак у небо, я рахую хвилини до його повернення.
Фото автора
