Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Розтрощені оселі, скалічені дерева, понівечені та безлюдні вулиці — так нас зустрічає невеличке прифронтове село, розташоване за кілька кілометрів від багатостраждального Гуляйполя на Запоріжжі. Місцевих мешканців тут, вочевидь, залишилось не так багато — у рази менше, якщо порівнювати з мирним часом. Переважно це пенсіонери, які бояться зайвий раз без крайньої потреби виходити на вулицю.
Подібна ситуація — у багатьох населених пунктах побіля лінії зіткнення на великій частині Запоріжжя. Майже щодня російські терористи обстрілюють села та містечка з важкої ствольної артилерії, РСЗВ, авіації, БПЛА, руйнуючи оселі, автівки, школи, будинки культури, об’єкти інфраструктури. І вбиваючи людей.
Про життя місцевих мешканців розповідають новинні повідомлення на кшталт «За три доби російські військові завдали 209 ударів по території Запорізької області», «Ворог обстріляв село на Запоріжжі», «Окупанти обстріляли цивільну інфраструктуру в районі населених пунктів Успенівка, Чарівне, Кам’янське, Степногірськ, Гуляйполе, Оріхів…».
Для когось — це просто повідомлення, що губляться у вирі щоденних новин із фронту. А для людей, які місяцями живуть під обстрілами російських військ, ці слова — як щоденний вирок: сьогодні ворожий снаряд не влучив у твій будинок. Або влучив — і ти залишився без усього, заради чого працював ціле життя…
Підходимо до зруйнованого будинку. Вибиті вікна, розтрощений дах, купи розбитої цегли, змішаної із деревиною та землею, розкидані по подвір’ю речі. Через віконний отвір у нас нібито вглядається чуже колишнє мирне життя — чашка на столі, біля неї — пачка цигарок, трохи далі — настінний годинник, що яскравіє червоними маками. А на підвіконні зеленіє кактус — ніби хоче довести, що попри все життя триває.
Йдемо далі. З одного боку дороги — зруйнована вибуховою хвилею автозаправка, навпроти неї — вирва від снаряда. Цю вирву обходить бабця. Вона, опустивши голову долу, тримаючи в руці важку сумку, практично не звертає уваги на людей у формі. Питаємо, як вони тут тримаються.
У відповідь чуємо прохання дати цигарок для діда. І, наче випліскуючи весь свій біль, страх і втому, додає: «Щоб він сконав у муках той дід. Та ні, не мій! путін щоб скоріше здох!».
читайте також:
Її слова лунають, коли бабуся минає пам’ятник Богдану Хмельницькому, що заховався в ялинках неподалік вирви від прильоту та практично не постраждав від вибуху. Сьогодні ця старенька жінка ніби поєдналась у часі з видатним гетьманом…
Фото та відео Владислава Дем’яненка.
