У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
«Жити на вулиці Ярослава Христюка, названій іменем сина, — велика честь і нестерпний біль…Сюди після звільнення з полону приїжджала його наречена, парамедик Катерина на позивний «Пташка», із якою вони разом воювали в оточеному Маріуполі, тут зберігаються нагороди сина, амуніція, але сам Ярослав сюди вже ніколи не приїде…» — розповідає мати Ярослава Юлія.
Юлія пригадує, що своє рішуче «Буду морським піхотинцем», син сказав щойно йому виповнилось 18 років. На дворі якраз був 2014 рік, починалась війна. Відверто запитала: «Можу зробити щось, аби тебе зупинити?» Не здивувалась, коли почула: «Мамуль, я мушу захищати країну! Ти пишатимешся мною, обіцяю!»
Мати й справді неймовірно пишалась сином. Два ордени «За мужність» — спочатку ІІІ ступеня, потім ІІ ступеня, три поранення, після яких він швиденько вилікувався і знову пішов у бій. У нього стріляли, кидали впритул гранати, він потрапляв у засідки, витягав побратимів…
— Навіть додому після поранень заїхати зазвичай не встигав, одразу повертався на позиції, — ділиться жінка. — Пам’ятаю, як телефоную і чую відлуння, розумію, що в бліндажі точно не було б такого ехо. Кажу: «А ну не обманюй! Ти де?», а він: «Мамуль, не починай… Дрібниці, нічого серйозного, то й не хотів хвилювати…» А у самого сухожилля перебиті, поранення шиї, куля пройшла біля життєво важливих органів… Особливо не ділився фронтовими перипетіями. Я і про другий орден «За мужність» дізналась же після того, як Президент на сторінці відео із нагородження виклав… Запитала обережно: «За що нагородили?», а син жартома відповів: «Ой, мам, то була серйозна робота…» От і вся розмова. Хоча не про службу ми розмовляли дуже багато.
23 лютого 2022-го Ярославу виповнилось 26 років. Він був у Маріуполі, де на той момент вже було, м’яко кажучи, неспокійно.
— У мене четверо діток, молодший син напередодні вторгнення переніс складну операцію на серці, він три роки прослужив у механізованій бригаді. Старша донька вже кілька років жила у Польщі, молодша — школярка. Ярослав наполягав, аби ми заправили автомобіль і були готові до різних сценаріїв. Казав, що меншу сестру краще теж відправити за кордон, хвилювався за здоров’я брата… Страшно було чути від сина: «Мам, вони нелюди, якщо попруть далі, зупинити їх буде непросто…» А ще попередив, що може не виходити на зв’язок і, якщо так трапиться, щоб я не хвилювалась. Запевнив, що відсутність новин — це вже хороші новини.
Юлія розповідає, що хоча початок 22-го року був напруженим, одразу зрозуміла, що син закохався. Каже, що це не помітити було важко.
— Він усміхався, змінилась розмова, перестали проскакувати лайливі слова, став ще добрішим… Йому було добре і це одразу впадало в очі. А я все чекала, коли сам розповість. Напередодні вторгнення таки почула: «Мам, у мене є дівчина, вона — найкраща…» Цікаво, що він все дитинство ловив пташок. Ставив різні пастки, а потім їх відпускав. Мабуть, у нашій хаті було все, що літає. Тож, коли він почав зустрічатись із Катрусею, сказав: «Таки спіймав свою «Пташку»… Відверто кажучи, я навіть прізвища її не знала. Тож, аби знайти її рідних, довелось постаратись.
Коли Каті вдалось зателефонувати матері додому із полону, вона сказала: «Треба знайти маму Ярослава!» На що її мати відповіла: «Катрусь, вона мене вже знайшла». На той момент ми вже навіть бачились із мамою Каті, разом ставили прапорці загиблим у столиці. Після звільнення з полону Катя до нас заїжджала, ми спілкуємось, вона називає мене мамою… Катя — дуже хороша дитина, одночасно бойова та ніжна. А її мама, тато, брат — просто неймовірні люди. Катруся багато розповідала, як мило розвивались їхні стосунки, як навіть у таких жахливих умовах вони підтримували одне одного, як Ярослав не дозволяв їй мити посуд у холодній воді, як знаходив шкарпетки, аби вона не мерзла в ноги… Впевнена, у них була б прекрасна родина…
Зв’язок із Ярославом обірвався уже 28 лютого. Та Юлія пам’ятала синові настанови про те, що відсутність новин — це хороші новини…
— 28-го вони так весело розмовляли із братом по відеозв’язку, жартували, сміялись. Я зайшла в кімнату й кажу: «Теж хочу, щоб ти мені так подзвонив!» Ярослав відповів: «Мамуль, скоро наберу»… І все… Відтоді — тиша… У нас і до того бувало, що син тиждень, а то і більше, не виходив на зв’язок. Не можу сказати, що я така стійка і мужня. Насправді пила заспокійливі та щосили намагалась не читати новини про Маріуполь, щоб не зійти з розуму. Я знала, що він буде першим із перших, не сидітиме в укритті, тому в глибині душі була готова до будь-якого поранення… Але не до такого…
Надію на те, що син живий, обірвав візит місцевої влади та представників військкомату.
— Тільки вийшла і побачила їх, як фізично земля пішла з-під ніг. Навіть не хотіла відкривати хвіртку, бо розуміла, що це буде все… Син завжди казав: «У разі чого — тобі прийдуть і скажуть…» Я одразу зрозуміла, що це воно і є, ось той найгірший варіант, якого я так боялась, коли мій 18-річний син заявив «Буду морпіхом»… Мені щось казали, щось зачитували… Я лиш запитала: «Можливо щось наплутали? Можливо живий?» Почула: «Ні, загинув…» Біль такий, що не передати словами. У діток — сльози градом летять. Не раз бувало, що я йшла на вулицю, аби виплакатись, а приходила і бачила, як молодший син вмивається. Запитую: «Плакав?» а він: «А ти теж?»
Пізніше Юлії зателефонує побратим Ярослава, розкаже, як той із двома кулями в грудях врятував йому життя, подякує… Друзі поділяться, як він відважно воював у Маріуполі, викрадав броньовані машини під носом ворога, нищив окупантів і боровся за своїх… Комбат скаже, що Ярослав, як ніхто інший заслуговує на найвище звання Героя України, «Пташка» поділиться, що він показав їй, що таке вірність і справжнє кохання…
— Вулицю, на якій ми проживаємо, хотіли назвати іменем Степана Бендери. Та сусіди об’єднались і сказали: «А навіщо? У нас є свій Герой!» Мене, як маму, лиш запитали, чи я не проти. Ярослав дійсно вартий того, щоб про нього не забували.
Рідні Ярослава Христюка нині понад усе чекають на повернення тіла відважного воїна, аби достойно провести його в останню путь…
