Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Він до поту віджимається від підлоги, бігає на стадіоні, влучно стріляє з автомата та робить ще чимало такого, що потребує значних фізичних зусиль. Ретельно придивившись, розумієш, що хлопець це виконує з протезом правої руки та хворою ногою.
Стрілець підрозділу охорони одного з районних ТЦК та СП, розташованого в Харкові, солдат Павло Корсунович завжди усміхається та радіє життю. Батько навчив хлопця ніколи не зважати на проблеми та думати лише про свою сім’ю, друзів та державу. Саме через патріотичне виховання Павло вже 24 лютого 2022-го стояв біля свого районного ТЦК та СП.
— Зараз мені 28 років і найцікавіше в моєму житті ще попереду, — говорить Павло. — Відсутність правої руки не заважає нормально жити та зазирати за умовний обрій свого майбутнього. Хочеться вірити, що своїми діями під час боїв з окупантами мені вдалося наблизити загальну перемогу. Я готовий із протезом битися з ворогами. Всім друзям чи знайомим традиційно кажу, що все в мене «відмінно», бо так воно і є.
…Армієць родом із Житомирщини й пишається тим, що є представником ромської національної меншини. В його батьків, окрім нього, ще шестеро дітей. Павло найстарший син, і тому в усьому подає приклад молодшим братам і сестрам.
— Мій батько свого часу відслужив строкову і згадує лише добрим словом роки, коли носив військовий однострій. У 2014-му, коли розпочалася війна, я був досить дорослим і вже тоді розумів, що колись доведеться піти на фронт. Тому перебував на військовому обліку та періодично оновлював свої документи, — пригадав він.
П’ять років тому він познайомився з дівчиною, яка мешкала в Мерефі Харківської області. Після певного часу вони побралися і Павло переїхав жити до дружини. Пізніше в них народився син Давид. На жаль, через важку хворобу хлопець назавжди втратив кохану. То було перше в його житті серйозне потрясіння. Проте Павло зібрався, щоб продовжити жити далі заради своїх рідних.
— У день широкомасштабного вторгнення росії я простився із Давидом, відвіз його до дідуся, а сам пішов до РТКЦ та СП. Попросив лише про одне, щоб мене направили до якогось бойового колективу. Так я став стрільцем у лавах окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка, — розповів він.
Біля Чугуєва вперше відчув смак перемоги
Першою його бойовою позицією стали околиці Харкова з напрямку країни-агресорки. Зі зрозумілих причин за ним відразу ж закріпився позивний «Циган».
— Щойно наш підрозділ прибув у визначений район, нас накрила ворожа артилерія. Згодом усі дізналися, що таке авіаційний удар. Ми швидко вчилися на війні. І десь тиждень вже стійко утримували свою територію. В результаті ворогові довелося відмовитися від планів на кшталт «Харків за три дні», — зауважив він.
Варто сказати, що для бойових товаришів Павло є «генератором» жартів чи анекдотів про путінську владу. Навіть коли було зовсім важко і не в усіх витримували нерви, він лише кількома словами розряджав складу ситуацію.
Відігнавши росіян якнайдалі від обласного центру, в середині березня механізований підрозділ Павла зайняв оборону неподалік селища Коробочкине Чугуївського району. По українській піхоті щодня працювали російські танки та міномети. Але наші хлопці та дівчата стояли міцно на своїй землі.
— Не можна було допустити прориву рашистів у напрямку міста Чугуїв і далі в бік Харкова. Нам було важко і зовсім не стежили за днями тижня. Пригадую, як одного разу росіяни силами до двох взводів, з одним танком та за підтримки 120-мм мінометів намагалися штурмом взяти наші позиції. Пів дня танк вів по нас вогонь, поки мій друг Сергій не влучив по ньому з ПТРК. Потім ми пішли в контрнаступ і затрофеїли два міномети, кулемет та десятки автоматів з набоями. Тоді я вперше відчув смак перемоги, який ніколи не забуду, — розповів воїн ЗСУ.
Про бойове поранення та шестигодинну операцію
Усі наступні намагання рашистів просунутися в напрямку Чугуєва українці успішно присікали. Тоді росіяни перекинули на чугуївський напрямок ще більше артилерії.
— Кінець березня став дуже складним для нас. Артобстріли не припинялися ані вдень, ані в ночі. Міномети, ствольна артилерія чи РСЗВ різних типів накривали нас залізним дощем. На жаль, 30 березня стало для мене крайнім днем ведення бойових дій. Тоді нас щільно обстріляли мінами 120-го калібру і влучання були доволі точними, — зауважив «Циган».
Під час чергового артобстрілу армійця відкинуло на три метри від захисної споруди. Болі він не відчув і став роздивлятися навколо, аби дізнатися, чи всі живі та здорові. Побачивши кров на правій руці наклав джгут-турнікет. В цей момент до нього підбіг бойовий медик роти на псевдо «Шрам». Він, оцінивши поранення руки та лівої ноги, почав надавати першу допомогу й усіляко відвертати увагу до приїзду евакуаційної машини.
— Болі чомусь не було досить довго. Я спокійно розмовляв і почув, що двоє моїх товаришів також зазнали поранень. Як завжди, намагався бути веселим, хоча здогадався, що з рукою серйозні проблеми. Потім провалився в тривалий сон. Про масштаби поранення дізнався лише в госпіталі наступного ранку, після 6-годинної операції. Побачивши обмотані бинтами руку та ногу, не впав у якийсь розпач. Натомість став жартувати з бойовим другом Сергієм, який також лежав у моїй палаті, — говорить воїн-піхотинець.
Свою палицю віддав перехожому та пішов самостійно
Після перебування на госпітальних ліжках була тривала реабілітація в різних місцях. Через пошкодження лівої ноги, ходити Павлу було дуже важко. Також знадобився певний час, щоб навчитися самостійно все робити однією рукою. Але день за днем мужній воїн працював над собою та продовжував радіти життю.
За його словами, окрім виснажливих спортивних тренувань, тримати себе в тонусі допомагають ранкові обливання холодною водою. Цей сімейний секрет, як забути про проблеми зі здоров’ям, передав хлопцеві батько Андрій Дем’янович.
Якось у вересні 2022-го до бази відпочинку на Львівщині, де хлопцеві ставили протез, приїхала мешканка карпатського селища Сколе Лілія, щоб поновити власні сили. Із притаманним національним напором Павло вже за три тижні зміг завоювати серце молодої українки. Весілля зіграли на Львівщині 20 жовтня.
До речі, до знайомства з дружиною Павло пересувався тільки з палицею. Якось гуляючи з нареченою, він побачив літнього чоловіка, який помітно кульгав. Свою новеньку палицю віддав перехожому. Приховуючи сильний біль, він обійняв Лілію та пішов далі з усмішкою на обличчі. Зараз він вже відносно нормально ходить, але процес лікування лівої ноги ще триває.
Торік воїну вручили медаль «Захиснику України». Цією державною нагородою пишається вся його велика сім’я. Син Давид також хоче колись стати військовим і зберігає в себе бригадний шеврон батька.
Готується до участі в «Іграх нескорених»
Через поранення солдата Корсуновича перевели з бойової бригади до підрозділу охорони РТЦК та СП, де він продовжує приносити користь своїй державі.
У Харкові армієць значно збільшив час для занять спортом, аби наступного року взяти участь у «Іграх нескорених». Він вже зв’язався з організаторами цього заходу та отримав первинні поради, що знадобляться під час занять на стадіоні чи в тренажерній залі.
— Зараз я дуже щасливий, бо моя Ліля незабаром народить мені дитину. П’ятирічного Давида я також заберу до себе з евакуації, куди він виїхав з дідусем і бабусею. Знаєте, в моєму житті було стільки потрясінь та випробувань. Проте в мене є одне просте правило, щоб більше десяти секунд не думати про погане. Я живу заради коханої, дітей, батьків та України. Та, мабуть, зовсім літатиму від радості, коли почую про капітуляцію московії, — насамкінець зазначив солдат Павло Корсунович.
Фото автора та власного архіву Павла Корсуновича
