Навчально-науковий інститут фізичної культури та спортивно-оздоровчих технологій є структурним підрозділом Національного університету оборони України, який проводить підготовку курсантів, для подальшої служби на посадах…
Війна — річ страшна, брудна, важка й жахлива. Серед жахів війни солдати вважають однією з найстрашніших фразу «Зник безвісти».
За нею криється або полон, або залишений не похований на полі бою загиблий, або розірвана вибухом на шматки людина, або згорілий вщент разом із бронетехнікою екіпаж, коли навіть ДНК нема з чого взяти…
Серед безлічі завдань, якими опікуються Збройні Сили, є і пошукова робота — офіцери й солдати Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ займаються пошуками й доправленням додому останків загиблих наших захисників та захисниць.
Про свою роботу офіцер відділу пошукової роботи управління пошукової роботи та репатріаційних заходів Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України майор Андрій Чернявський розповідає стримано.
— Наш гуманітарний проєкт називається «На щиті». Ми займаємось пошуком зниклих безвісти військовослужбовців Сил оборони України.
Нещодавно ми працювали в Харківській та Донецькій областях. У нас були приблизні місця зникнення військовослужбовців. Для пошукових робіт ми залучили декілька волонтерських організацій, зокрема кінологічний загін «Антарес» з пошуковими собаками, і такою зведеною групою ми працювали.
— Наскільки небезпечна така робота? Я чув, що інколи росіяни тіла загиблих мінують?
— Так, території, на яких ми працюємо, дуже небезпечні. Окрім того, що на місцях боїв залишаються різні вибухонебезпечні предмети (ВНП — Ред.), до того ж у кишенях загиблих можуть бути, наприклад, гранати різних систем. Гранати з кишень ми вилучаємо, передаємо саперам. Також буває, що з’являються свіжі розтяжки — їх ставлять російські ДРГ. Це все потребує певної обережності. Нещодавно наша група з трьох осіб працювала в одній лісосмузі і стався підрив на невідомому вибуховому пристрої. На щастя, всі залишились живі, але мене поранило й контузило, нашу інструкторку-кінолога Ларису і її собаку важко поранило, третій наш побратим теж поранений. На жаль, це не перший такий випадок.
— Розкажіть, як, власне, відбувається ваша робота? Зазвичай про це дуже мало хто знає.
— Як я вже казав, ми частіше за все знаємо приблизне місце зникнення людини або місце, де її поховали місцеві мешканці. Якщо тіло лежить на поверхні землі, то ми зрушуємо його з місця за допомогою саперної кішки, бо ми ж не знаємо, що під цим тілом може бути. Особисто мені заміновані тіла не траплялись, але щоразу ми ставимось до знахідок з осторогою.
Потім перевіряємо кишені, «розгрузки» — якщо вони є. Далі тіла передаємо в СМЕ (судмедекспертизу. — Ред.), і там не повинно бути жодних ВНП, патронів, зброї. Зброю передаємо в ту частину, з якої військовослужбовець, бо зброя табельна і числиться в підрозділі.
— Що найбільше запам’яталося?
— Історія капітана Романа Карпова. Він був офіцером Повітряних Сил, прикомандированим до десантно-штурмової бригади, і його з двома побратимами застрелив снайпер рф. Це було під селом Довгеньким на Харківщині. Вони там пролежали пів року, і коли ми вирушали туди, до мене зателефонувала мати загиблого офіцера Наталія Карпова й умовила мене взяти її з собою. Там, де наші воїни загинули, ми їх і знайшли за допомогою службових собак з клубу «Антарес». Спочатку я знайшов бронежилет одного з десантників, а потім і тіла. Так ми повернули наших хлопців додому й поховали з почестями.
— Кінологи, наскільки я розумію, відчутну допомогу надають?
— Так. Ми працювали на Харківщині. Приходить свідок, каже: «я його поховав тут». А там були бої й по цьому місцю їздили технікою росіяни, ґрунт був настільки втрамбований, що навіть щуп не входив. Привели собаку, собака показує інше місце — метрах у п’яти. Пригнали екскаватор, почали рити й на глибині півтора метра знайшли тіло загиблого десантника. І там же, неподалік від того місця, ми завдяки кінологам теж на великій глибині знайшли ще одного десантника. Зараз вони обидва ідентифіковані й поховані — теж повернулись додому.
— Розумію, що робота дуже виснажлива, не в останню чергу психологічно. Якими якостями має володіти людина і яку підготовку треба пройти, хто може займатись цією справою?
— Так, дійсно, не всі можуть витримати таку роботу. Людина повинна бути психічно урівноваженою, бо те, з чим ми стикаємось, далеко не кожен витримає. Навіть хлопці з бойових частин, що працюють «на нулі», питають: «Як ви можете витримати таку роботу?».
Ми проходимо спеціальні тренінги, їх проводить Червоний Хрест. Також приїздять спеціалісти з-за кордону, вони нас вчать, як проводити ексгумацію, дослідження останків. Також під час тренінгів ми вивчаємо протимінну безпеку, тактичну медицину — раз на пів року члени пошукових груп проходять такі тренінги.
Звичайно, нам дуже допомагають пошуковці — ті, хто займався пошуком загиблих у Другу світову війну. Тому що коли тіла лежать на поверхні, то це просто евакуація, а пошук — то є пошук. Наприклад, коли в нас є приблизне місце, де військовий був або де його бачили востаннє, то доводиться думати — куди він міг піти, щоб спробувати врятувати життя? А відстань може сягати десятків, сотень метрів і навіть кілометрів.
— Наскільки я пам’ятаю, ви займалися пошуком загиблих часів Другої світової війни ще з 2010 року. Якщо порівняти вашу роботу тоді і зараз?
— Так, з 2010 року ми підняли більш як 60 загиблих червоноармійців і німецьких солдатів. А зараз… тільки в Ізюмі ми ексгумували 17 осіб, а взагалі — не рахував. І наших, і росіян. Ми дотримуємось норм гуманітарного права, збираємо всіх. Я навіть одного підполковника російського знайшов, два капітани траплялись. Що там далі відбувається з тілами росіян — достеменно не знаю, проводяться певні слідчі дії, відбирають ДНК і потім їх передають. Я знаю: один росіянин — це один повернений наш з того боку.
— Чи бувають випадки, коли бійця неможливо ідентифікувати?
— Буває. Особливо танкісти — коли бачиш згорілі останки, то розумієш, що витягнути ДНК для аналізу буває просто неможливо. Ми обов’язково фотографуємо всі номери танків, всі ознаки, передаємо в бригади, і там вони вже йдуть іншими шляхами. Інколи навіть жетон не є однозначною ознакою — він може бути чужим. Чи то побратима взяв, чи одягнув чужий, а там в кишені жетон, і інколи не один.
— Все ж таки — як ви це витримуєте? Чи можна звикнути до смерті?
— Людина до всього звикає. І комусь потрібно цю роботу робити. Але головне — коли я знаходжу нашого військовослужбовця, я розумію, що він повернеться додому. Він не буде лежати десь у невідомому місці, а його поховають із належними почестями. Віддати їм останню шану — це те, що ми можемо зробити для загиблих.
