Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Ситуація на Запорізькому напрямку залишається напруженою, ворог вдається до ракетних та авіаційних ударів по прифронтових населених пунктах, а також час від часу б’є й по обласному центру. Тактика росіян за останній рік мінялася кілька разів, адже вони зазнають колосальних втрат майже щодня й намагаються знайти слабкі місця в обороні української армії.
Мабуть, найгарячіше тут, на околицях Гуляйпільської громади, де росіяни щодня без упину гатять по українцях з усього, що є в їхньому арсеналі.
— Зараз контактних боїв практично немає, здебільшого це артилерійська війна, — розповідає український захисник на псевдо «Енді». — На передових позиціях немає практично жодної вцілілої домівки, ось це і є їхня звіряча тактика випаленої землі. Якщо ж на початку війни кількість ворожих артилерійських уражень переважала наші десь удесятеро, то сьогодні, я б сказав, ми відповідаємо їм досить адекватно й тому вони перейшли в оборону.
Воїн говорить, що окупанти побудували в себе добре укріплену систему оборонних рубежів, замінували поля в кілька рядів.
— Переважно ми знаємо, що й де у них там є, об’єктивно оцінюємо ситуацію для прийняття подальших бойових рішень, — продовжує Енді. — Штурмувати наші позиції вони не наважуються, бо знають, що отримають добряче по зубах, але працюють мінометами та артилерією. Головне — психологічно перебороти в собі страх і боронити добре позиції, не пустити московитську орду далі, бо ж бачите, що вони вже накоїли в Україні.
Колектив у підрозділі «Енді» згуртований, усі вмотивовані та знають задля чого у війську.
— У нас у батальйоні ви, мабуть, не зустрінете людей, котрі прийшли до армії служити, бо повістку вручили. Практично всі до війни заробляли пристойні гроші, мали великі плани на майбутнє, ба більше, у кожного другого тут є море причин, аби за станом здоров’я чи за сімейними обставинами не служити, — говорить захисник. — Особисто я до війни займався непоганим бізнесом за кордоном, працював у США та Великій Британії. До речі, син мій зараз тренується в одному з англійських футбольних клубів і я б міг займатись його вихованням чи залишитись у бізнесі, проте не дозволила совість, моральне внутрішнє відчуття провини, що не можу захистити Україну і її громадян. Війна затягує, а колектив побратимів ще більше. І навіть після поранення чи хвороби ти все одно хочеш повернутись до своїх братів на фронт. Бо поки що це твій дім і твоя робота.
