Про обмеження та складнощі, які вдалося і доводиться долати військовим, а також про один з епізодів випробувань, під час яких завданням F-16 було знищити…
Мамою Надію Заславську стали називати всі дотичні до війни мешканці Ставищенської селищної громади ще 2014 року. «Мама Надя» — це вже позивний цієї сталевої жінки серед вояків. Окрім потужної волонтерської допомоги фронту, задля якої вона зі своїми доньками пожертвувала власним бізнесом, Надія Петрівна відома багатьма іншими непересічними вчинками. Приміром, вона взяла на попередніх стадіях війни з росією під свою опіку більш ніж 200 місцевих ветеранів бойових дій. Пані Надія буквально проламувала усі бюрократичні перепони для вирішення їхніх соціальних проблем. А ще — допомагала місцевим військовим з організацією побудови оборонних укріплень навколо селища в перші дні великої навали й споряджала на фронт більш ніж дві сотні своїх «синочків» й не тільки.
Уже дещо знаючи про «Маму Надю» та її бійцівський характер, під час зустрічі все ж не втримуюсь й цікавлюся, що саме стало головним поштовхом до її воєнного волонтерства.
— У мені щось наче спалахнуло, коли загинув у Дебальцевому мій земляк, Герой України Сергій Цимбал, якого дуже гарно знала.Коли його ховали на центральному цвинтарі у Ставищах, я вже знала, що покладу на вівтар перемоги усе, що зможу. Й не одна я така…
Деякий час говоримо про Героя, який народився й виріс у Ставищах. Сергій був легендою розвідки 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Побратими дали йому позивний «Легіонер» — через його колишню службу у Французькому легіоні.7 жовтня 2014 року Сергій разом з трьома підлеглими розвідував підступи до великого складу боєприпасів російських бойовиків біля Дебальцевого.
Під час виконання завдання група потрапила в засідку. Сергій прийняв бій та віддав побратимам наказ відійти, але сам залишився їх прикривати. Цимбал загинув у нерівному бою, ціною власного життя врятувавши побратимів.Посмертно він був нагороджений Золотою Зіркою Героя України та недержавною відзнакою «Народний герой України».
— Що було далі, після поховання? — запитую у «Мами Наді», яку вже за кілька хвилин теплого спілкування почав називати Петрівною.
— Був у нас сімейний бізнес — невелике кафе. Старша дочка де-юре була його власницею-підприємницею, а ми у неї — працівниками. Навіть чоловік, що мав іншу роботу, іноді допомагав. Ми кафе швиденько перетворили одночасно й на волонтерський центр. Приємно, що навіть зараз наші хлопці-ветерани, що повернулися на фронт й воюють з тими гнидами, просять мене надіслати їм на передову такі ж вареники, які ми самі ліпили, заливали у пластикових відрах смальцем або ж у вакууматорній машинці пакували в плівку та відвозили в АТО. До речі, з першою партією продуктів я відправила в АТО особистий лист нашим хлопцям. У мене до війни, окрім донечок, був ще й син Дімочка, який трагічно загинув. Нині йому було би вже 35 років. Так я посеред іншого написала хлопцям, що якби мій Дімочка був зараз живий, то обов’язково був би з ними поряд, зі зброєю в руках. Ветерани потім мені розповідали, що той лист якимось чином, мабуть його фотокопією в телефонах, розійшовся по окопах усіх батальйонів і бригад, де тільки воювали мої земляки…
— Ставищани багато допомагали? — уточнюю.
— Дуже. Возили все: починаючи з картоплі й закінчуючи власними стравами довгого зберігання чи в закрутках. Бували просто зворушливі випадки. Приходять, наприклад, у кафе клієнти пообідати, а ми якраз пакуємо у вакууматорі продукти, завантажуємо в машину усяку провізію. Так люди замість того, щоби поїсти, просилися допомогти, ставали поруч й працювали з нами нарівні. А потім ще й постійно привозили від себе з дому дуже багато харчів чи речей.Стабільно, не рідше одного разу на тиждень, ми набивали під зав’язку гумдопомогою від нас та ставищан автобус й стартували до району бойових дій. Як правило, спочатку їздили туди, де воювали земляки — вони знали, як нас зустріти безпечно. Бо зі Ставищ в АТО воювало понад двохсот чоловіків. Усі вони нині, до речі, окрім кількох інвалідів,знову на війні.Поголівно!
Цікавлюся, чи були під час їхніх рейсів якісь прикрі випадки. «Так», — каже вона. Й розповідає, що за кермом їхнього автобуса з гуманітаркою переважно сидів Роман Бідний із сусіднього містечка Тараща. Під час одного з рейсів, коли він був у авто сам та вже відвіз допомогу в 25-ту десантну бригаду, його підступно захопили в полон деенерівці. Бранцем він пробув кілька місяців, затим його обміняли.Та додому він повернувся геть інвалідом — важко уявити, що з ним витворяли в неволі російські кати. Дату обміну він вважає своїм другим днем народження, але відзначає його на самоті. Просто їде кудись від людей на природу чи деінде. Але навіть попри це й він нині призвався, служить у ТЦК і СП у Білій Церкві.
— Ми родиною, як тільки могли, допомагали всім атовцям, що поверталися з війни, — продовжує розповідь «Мама Надя». — У мене були їхні повні списки, які я спалила в перший день великої війни разом з їхніми паспортними даними, дорученнями на оформлення земельних ділянок тощо. Документів було багато, бо коли кафе розорилося, я зайнялася іншою допомогою. Взяла від хлопців нотаріально завірені доручення й вибивала для них належні їм за законом по два гектари сільськогосподарських угідь. Пів сотні ділянок вибити й оформити встигла. Ну, й з іншими питаннями допомагала.
Прошу Петрівну пояснити причини втрати родинного бізнесу.
— Кафе перестало бути рентабельним, оскільки було розташоване в не дуже зручному для клієнтів місці, а головне, що левову частку дня і ночі ми присвячували волонтерській допомозі. А ще ми не могли брати гроші з військових за обіди чи сніданки, коли вони їхали на фронт чи звідти поверталися. Наприкінці існування бізнесу наші борги за комуналку у кафе чоловік зі своєї зарплатні покривав. Але скажу категорично й однозначно: ми з моїми доцями Лесенькою та Богданкою чітко розуміли, що до цього дійде.Але зупинити нашу допомогу хлопцям, що воюють, у ті роки ми не могли, бо так ми влаштовані душею та виховані.Це був наш спільний вибір, про який ми не жалкуємо. Нині всі маємо іншу роботу й продовжуємо волонтерити.
— Петрівно, хлопці з роти охорони місцевого відділу ТЦК і СП кажуть, що ви першою долучилися до організації оборони селища…
— Так вибору не було. ТЦК й селищна рада якихось власних матеріальних ресурсів не мали. 24 лютого прийшла до центру, поговорила із начальником, щоби вияснити їхні потреби й дещо інше. Взялася до справи.Ветерани займалися питаннями своєї мобілізації, готувалися їхати на війну,їм було не до того. Але у Ставищах у мене багато друзів, а ще чимало переселенців, які раніше згуртувалися навколо мене. Я домовилася з певними людьми про підвіз будівельних матеріалів, піску, мішків, плівки, пляшок та хімікатів для бандеросмузі. Й переселенці разом зі ставищанами облаштували перший блокпост, копали окопи, робили за потреби якісь інші укріплення, розливали у пляшки бандеросмузі тощо. Та й зараз без діла ми не сидимо…
Фото Євгена Короля й з архіву військовослужбовиці роти охорони Ганни Гайдар
