Про ці кіноновинки в інтерв’ю АрміяInform розповів їх продюсер, полковник запасу Олександр Дріз. – Почнемо з найближчої дати – 6…
«Зачекай, от повернуся, підемо на морозиво. Та й взагалі, нам є про що поговорити, сину…»
Про це в телефонній розмові у грудні 2021 року говорив своєму синові Олександру старосамбірчанин Сергій Безпалов-Щербан. Але виконати обіцянку йому не судилося — він загинув захищаючи Україну. Це сталося поблизу Маріуполя через декілька місяців після цього телефонного дзвінка…
Перед широкомасштабним вторгненням рф 40-річний Сергій перебував у Чехії на роботі й готувався повернутися в довготривалу відпустку до своєї родини. Але все пішло шкереберть, коли рф розпочала завдавати по Україні ракетні удари. Сергій зрозумів, що зараз Україні потрібні солдати, аби захистити країну. Досвід був: ще у 2014-му він без вагань добровільно погодився йти на фронт. Брав участь в АТО: звільняв Донеччину від російських окупантів.
Тож Сергій повернувся в Україну. Додому забіг лише за речами. І 27 лютого 2022 року вдруге переступив поріг місцевого центру комплектування та соціальної підтримки.
За покликом серця, адже міг залишитись вдома, бо самотужки виховував сина.
— Сергій був і залишився справжнім патріотом. Він пішов на фронт заради мене, заради свого сина. Хотів бачити Україну вільною та успішною, — розповідає мати українського захисника пані Ольга.
…Упродовж року Олександр, син Сергія, з бабусею щоденно відвідують могилу полеглого українського воїна. Сидять на цвинтарній лаві та згадують свою найріднішу людину…
Олександр говорить, що, попри те, що батько загинув на війні, він також мріє стати військовим. Адже для нього тато назавжди залишиться особливим, мужнім та нескореним. Минуть роки, він приводитиме вже своїх дітей на могилу батька, розповідаючи, як той до останнього подиху боровся з російськими окупантами.
— Я намагаюся читати військову літературу та дивитися відеоматеріали на військову тематику. У школі на предметі «Захист України» старанно записую виступи вчителя, адже це доповнить мої знання, які передав мені батько. Інтенсивно займаюся спортом, адже в житті це необхідно, необхідно у кризових ситуаціях, — розповідає юний Олександр.
Вдумайтесь лише в ці слова дитини з очима дорослого. Адже хлопцю лише нещодавно виповнилось 13 років.
— Тато навчав мене йти до кінця, закінчувати все, що розпочав. Пригадую, як на шкільних літніх канікулах замість того, аби ганяти з друзями м’яча, я допомагав йому, як міг, у ремонті нашого будинку. Він не заставляв мене, але я розумів, що батькові складно. Від тата я перейняв одну найважливішу рису — вірити у свої сили та в допомогу близьких людей, — каже Олександр.
Сергій користувався повагою у місцевій громаді. І звістка про те, що він загинув обороняючи Україну, неабияк зворушила усіх, хто його знав: сусідів, однокласників, колег.
— Сергійко був надзвичайно добрим та позитивним. Не пригадую жодного разу, щоб він мав поганий настрій. Любив усіх. Був світлою та працьовитою людиною. І руки золоті мав. Якщо треба було щось у класі чи для школи зробити — Сергій завжди був першим, хто брався за цю роботу. І це в нього виходило найкраще. Дуже сумуємо за ним. Він — герой для нас і для усієї громади, — розповідає однокласниця Олена Дук-Цапович.
Мати захисника каже, що для її сина близькою була цитата: «Ми переможемо лише тоді, коли усвідомимо, що за Україну треба не вмирати, а вбивати».
— Побратими мого сина цю справу продовжать. Доведуть її до логічного завершення задля нас, задля сина Олександра, про якого татусь щиро турбувався і віддавав усю любов, — переконана пані Ольга.
…Над Україною засяє сонце перемоги. А Сергій побачить це із-за обрію. У це вірять його близькі та друзі.
Фото з особистого архіву родини загиблого
