Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
55-річний Олександр на псевдо «Паровоз» — військовослужбовець одного із підрозділів Командування Сил підтримки. Більшу частину життя чоловік присвятив роботі в пенітенціарній службі. 1988 р. — школа МВС, з лейтенанта до підполковника в Шепетівській виправній колонії, після того начальником в Ізяславській, потім Івано-Франківський виправний центр і… — пенсія у 40!
Доволі пожив цивільним життям і у 2020 році підписав контракт зі Збройними Силами України, аби долучитися до збройної боротьби проти нашого споконвічного ворогом. Розпочав службу старшим солдатом, адже строкову Олександр проходив на Півночі ще колишнього СРСР і звільнився у запас старшим матросом.
Сьогодні Олександр уже молодший сержант. Має за спиною дві ротації в район виконання бойових завдань під час ООС у Донецькій і Луганській областях. Перша — у складі рухомого загону загородження в населеному пункті Новоайдар. А 2021 року друга — у Соледарі, де він був у групі, яка займалась розмінуванням та мінуванням під Горлівкою та Торецьком.
24 лютого Олександр зустрів у варті у ППД. А вже 4 березня у складі групи виїхав виконувати завдання на Запорізький напрямок.
— 5 березня зранку ми вже були на місці й цього ж дня ввечері вирушили на виконання завдань із мінування територій. Коли ми приїхали, у росіян ще не було багато дронів, тому працювати було простіше. А вже з осені 2022 року, коли орки почали постійно застосувати велику кількість квадрокоптерів, виходити працювати на «нуль» стало небезпечніше, адже коли працює 2-3 людини, одразу прилітає з мінометів. Тому для нас, як для саперів, найбезпечніше було працювати вночі, або як тільки світає, — розповідає молодший сержант.
…Про завдання, яке запам’яталось найбільше
Олександр розповідає, що за останній рік перебування в районі ведення бойових дій доводилось виконувати чимало різноманітних завдань: мінування, розмінування, підриви мостів, дамб, пророблення проходів у мінних полях, виїзди зі штурмовими групами. Але найбільше він запам’ятав бойовий виїзд біля населеного пункту Нестерянка.
— Нестерянка тоді була ще під окупацією. У одній з будівель на верхніх поверхах сиділи ворожі снайпери. Моя група разом з підрозділом однієї з механізованих бригад йшли на штурм. Нашим завданням було проробити шлях до Нестерянки, щоб штурмовики могли зайти і зачистити населений пункт, адже підходи були заміновані. Ми сіли на гусеничний бронетранспортер М113, разом з піхотою і поїхали.
Відстань до мінного шлагбаума, який встановили росіяни, щоб не допустити прорив наших військ, мала бути близько двох кілометрів. А ми все їдемо і їдемо. Я вже запитую в командира машини, де той шлагбаум, він каже: зараз ще трохи і будемо. Мені сказали, що коли піднімемось на підйом, потрібно буде швидко зістрибувати з машини і квапливо розміновувати, майже на ходу, щоб колона далі пішла.
…Нам тут зараз буде хана, треба швидко розміновувати!
Щойно почався дощ, і майже в той самий момент ми наїхали на міну. Пролунав вибух. всі мокрі, порозлітались з тієї гусянки в посадку. Орки луплять по нас, наші у відповідь по них. А в колоні позаду ще 7 машин. Тут чую кричать: «Паравоз, ти де?». Я кажу: «Тут!». Командир підганяв, типу — нам тут зараз буде хана, треба швидко розміновувати! А орки наставили мін там чимало. Як виявилось, ми три міни проскочили, і вже на четвертій підірвались. У мене у групі два молодих хлопця близько 25 років, третьому трохи за 40 і я. Працювали оперативно, злагоджено, розуміли всю серйозність справи. Колона бронетехніки — жирна ціль, і чим довше вона стоїть нерухомо, тим менше шансів вийти з під обстрілу неушкодженими.
Ми тоді зняли 25 мін, дійшли до шлагбаума і там теж проробили прохід. Завдання виконали — колона пішла далі, а наша піхота з ходу так насипала окупантам, що ті втікали не оглядаючись.
Потім ми розділилися на дві пари і приступили для розширення того мінного проходу, аби там вільно пройшли наші танки. Окупанти помітили нас і почали щільно крити з мінометів і великокаліберних кулеметів. Ми залягли і помітили, як метрів за п’ятсот від нас, з лісосмуги, виїжджає ворожий танк, а його ствол на башті повернувся і дивиться прямісінько нам в очі. Пригинаючись до землі, зиґзаґами чимдуж перебігти у «зеленку», яку наші перед цим зайняли, інакше — смерть! Нам вдалося вийти з під танкового вогню і, мов між краплями дощу, оминути розриви 82 і 120-мм мін. Ми пересиділи в окопі, який для себе вирили окупанти, врятувалися. За годину-півтори ворожий вогонь вщух. У підсумку в групі лише я вийшов неушкодженим. Решта троє дістали контузії різних ступенів тяжкості.
Той наш 12-годинний штурм був вдалим, своє бойове завдання піхотинці виконали, а допомогли їм у цьому ми — сапери. Це лише один із прикладів, один із епізодів, один із сотень днів на фронті, коли на тобі лежить величезна відповідальність за свій особовий склад, і за побратимів, які просуватимуться тими ділянками шляхів та гнатимуть окупанта і нищитимуть його.
Новорічне привітання для орків з рекордом…
Олександр розповідає, що в новорічну ніч 2023-го його групі вдалося встановили найбільше мінне поле. Цей рекорд ще й досі не вдалося нікому з побратимів перевершити.
— Ми були впевненні, і не помилились, що орки, святкуючи Новий рік, «насвинячаться» до біса. О третій прокинулись і о пів на п’яту вже були на позиціях. Швидко розвантажили міни і приступили до роботи. Тоді ми за 4 години 30 хвилин встановили 730 мін. Орки собі святкували і не чули, що ми працюємо в них під самим носом. Був єдиний момент, коли ми напружились. Почули, як щось деренчить неподалік, подумали — «Шахед» летить. А то бензопила запрацювала. Почув у рацію, що наші бачать у тепловізор, як росіянець вночі взявся дрова різати, замерзли певно. Та вирішили його не кошмарити, щоб ми могли нормально допрацювати. Коли встановили 730-ту, рук взагалі не відчували. А так зазвичай ми групою за один раз встановлювали по 200-300 мін, — згадує молодший сержант.
Орден «За мужність»
За одне із завдань, яке група Олександра виконувала на Запорізькому напрямку, молодший сержант за свою мужність, відвагу і професіоналізм, виявлені під час виконання бойових завдань, був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
— Ми поїхали мінувати ділянку в районі одного з населених пунктів у районі нашої відповідальності, який менше ніж за добу до цього наші військові деокупували. Нам дали стареньку «Ниву», ми її загрузили мінами, ледь самі помістились всередину і висунулись на виконання завдання. Коли вже прибули на пункт призначення, швидко вигрузили міни, щоб заховати машину і приступили до роботи. Нам тоді вдалось замінувати частину доріг, які були на околицях села, але мін не вистачило, тому довелось ще раз їхати на нашу позицію, щоб знову загрузитися і вже домінувати. За цей час, поки ми з’їздили туди-назад, орки вирішили проїхати БТРами по цих дорогах. Певно хотіли повернути втрачені позиції. Але їм «пощастило», довго їхати не довелось, майже з ходу підірвались на наших мінах. Два російські військові відразу «крякнули», інших двох ми взяли в полон. Один із тих, що вижили, був з Луганська, а другий десь з Курська чи Брянська, вже не пам’ятаю, і обоє молоді, років 20-21. Ми раді, що вдалось побачити результати нашої роботи, так ще й до того поповнити обмінний фонд, — каже Олександр.
Про поросят з цуценятами…
Боєць розповідає, що бувало й чимало кумедних історій, пов’язаних із тваринами. Особливо здивували свині з ферми, не дикі, постійно приходили до військових води попити.
— У перших числах квітня нас раненько підняли, і ми поїхали в населений пункт Малинівка Запорізької області. Звідти наші напередодні вибили русню і треба було кругом села негайно замінувати усі дороги, адже росіяни мали намір там реваншуватися. Неподалік був добротний ангар із соняшниковим насінням, а біля нього ферма, на якій тримали свиней і овець. То ті нелякані свині ходили собі скрізь і до військових підходили на відстань витягнутої руки. У селі не було води, а наші хлопці давали їм попити. Ми якось за 3 місяці приїхали туди знову з бойовим завданням. Йдемо на дистанції у 25 метрів один від одного з міношукачами, і тут з хащів з тріском і вереском на нас виходить хряк, за ним свиня і з десяток малих поросят. Усі гуртом вчепилися до нас, працювати не дають, не відходять, рохкають. Ми напоїли їх водою, і вони так само швидко зникли, як і з’явилися!
Інша історія. Ми приїхали в одне з сіл на чергове бойове завдання, що на самій лінії фронту. Стали підшукувати підходяще місце для тимчасової дислокації, укриття для техніки. І тут раптово почався потужний мінометний обстріл. Ми швидко розосередились за вцілілими фрагментами будівель і споруд, і тут нізвідки кілька псів прибігли. Одне з них, ще зовсім цуценя, залізло мені під ноги, сховалось бідне і трясеться, перечікуючи ворожі прильоти. Те мале ми тоді забрали з собою і досі воно з нами. А як ти його вже покинеш, ніяк. Біля українських воїнів завжди багато псів і котів, підгодовуємо їх, адже вони теж хочуть жити. Клята війна, а точніше москалота клята зі своїм «руським міром» і їх лишила без господарів, хтось виїхав, хтось загинув. Дарма цих загарбників ми свинособаками кличемо, бо наші свині й собаки кращі й розумніші за них, — переконаний «Паровоз».
У середині березня 2023 року сапер повернувся з району виконання бойових завдань на Запорізькому напрямку російсько-української війни. Нині захисник на посаді інструктора одного з підрозділів Командування Сил підтримки передає набутий досвід курсантам.
— Мотивація одна — якнайшвидше вигнати цих клятих окупантів з нашої землі. Щоб наші діти, онуки жили у вільній, незалежній мирній могутній Україні. Щоб ця війна була останньою в історії нашої країни. І я впевнений, що наша перемога буде блискавичною. Головне — наше єднання, спільна праця і віра у ЗС України, — наголошує захисник.
