Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Він уміло командує стрілецьким відділенням підрозділу охорони однієї із військових частин, підпорядкованої Командуванню Сил логістики Збройних Сил України. Усі його підлеглі — мобілізовані, віком 25-35 років.
Дивлячись на воїна-контрактника старшого солдата Ігоря й не скажеш, що йому лише 20 років. А міцна статура одразу ж говорить про захоплення важкою атлетикою.
На момент широкомасштабного вторгнення росії в Україну армієць був ще строковиком. Ба більше, навесні 2022-го мав демобілізуватися з армії та мріяв про власний фермерський бізнес.
— На рідній Дніпропетровщині у 2020-му закінчив центр профтехосвіти за аграрним напрямком, — говорить Ігор. — Кілька місяців усього попрацював і мене призвали на строкову службу. Спочатку опанував спеціальність стрільця в навчальному центрі, а потім — прибув до нинішнього колективу. Відтоді не полишав свій підрозділ охорони.
До речі, займатися зі штангою, гирями чи гантелями військовослужбовець почав саме в армії.
— Хотілось позитивних перемін у власному житті. Тому й став зміцнювати свої м’язи. Це дуже корисно для воїна. До того ж добре відволікає від різних думок, особливо під час війни, — розповів захисник України.
24 лютого 2022-го о четвертій ранку підрозділ Ігоря підняли за тривогою. Поки воїни посилювали охорону військового об’єкту, дізналися, що росіяни пішли в наступ широким фронтом. Проте Ігор із товаришами до такої ситуації давно були готові. Тому діяли чітко, без зайвої метушні.
— Пам’ятаю, як одного разу стояв на постовій вишці. Неподалік на дуже низькій висоті пролетів ворожий літак, і я добре розгледів зірку на хвості. Після цього на цивільних будинках задзвеніли вікна та посунулася черепиця. Буквально ж за кілька хвилин потому пролунав сильний вибув. Я зрозумів, що це окупант скинув десь смертоносну авіабомбу. А бувало й так, що моїх товаришів обстрілювали ДРГ чи під час супроводу автоколон доводилося займати оборону, — пригадав він.
Коли до військової частини стали приходити перші мобілізовані воїни, то командири доручили Ігорю тимчасово командувати ними. На той час ще солдат-строковик найкраще в підрозділі стріляв із штатної зброї та виконував вправи з рукопашного бою.
— Я завжди спокійно та уважно ставлюся до навчання новачків. Знаєте, мені було не так вже й важко готувати новобранців. Адже усі вони добровільно прийшли до своїх ТЦК та СП. Тому з мотивацією в них було все гаразд, — зазначив військовослужбовець ЗСУ.
Після напруженої бойової роботи Ігор завжди ввечері знаходить годину-дві для занять спортом. Поступово інші товариші по службі долучилися до нього. Разом дообладнали належним чином спортивний куточок. Війна морально загартувала кожного воїна ЗСУ, а ось бажання бути фізично міцним — справа індивідуальна.
Варто сказати, що батько армійця Владислав Олександрович торік, наприкінці лютого, також добровільно пішов служити. У складі бойової частини НГУ побував на кількох гарячих ділянках фронту. Під час одного з боїв на Бахмутському напрямку зазнав поранень і нині проходить курс реабілітації.
Прослуживши 10 місяців в умовах широкомасштабного вторгнення росії на українську землю, Ігор дозрів до підписання армійського контракту.
— Моя мрія побудувати власний бізнес хай почекає до остаточної перемоги над окупантами. Стати професійним військовим вирішив, бо це для мене стало новим етапом служби, на який я перейшов, щоб рости далі. Незабаром я пройду курси молодших командирів, аби отримати сержантські погони. Про офіцерську ж кар’єру поки не думав, але у спорті я теж з малої ваги починав, — зазначив насамкінець старший солдат Ігор.
Фото автора
