Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Військовослужбовець одного з батальйонів Харківської окремої бригади територіальної оборони Сергій до широкомасштабної навали російських окупантів на територію України працював на посаді фахівця відділу зв’язків з громадськістю в органах місцевого самоврядування. Уже через кілька днів з початку вторгнення, передавши службові справи своєму наступникові, чоловік приєднався до лав ТрО.
— Через стан здоров’я в ТЦК та СП мені відмовили з призовом, тому я звернувся до тероборонівців. Запропонував себе як людину, яка вміє керувати автівкою, поводитися з дронами. Міг навчати людей та застосовувати знання, здобуті в цивільному житті, на війні. Тож уже незабаром я надягнув український однострій…
Як державний службовець Сергій міг не призиватися на військову службу відповідно до чинного законодавства, але перебувати в тилу, поки навколо вирує війна, він не зміг.
— Якщо б кожен громадянин України думав — нехай хтось воює замість мене, а я тихенько відсиджуся, нашої держави вже б не існувало. Мені 28 років, я народився у вільній незалежній країні з усталеними звичаями та цінностями, і ані мені, ані моїм майбутнім дітям інші, нав’язані через силу ворогом, не потрібні… Тому я буду захищати батьківщину стільки, скільки це потрібно, буду корисним там, де зможу!
Військовослужбовець ділиться, що батальйон, де він проходить службу, сформувався з однодумців — тут майже немає мобілізованих, підрозділ нараховує людей, які в перші дні широкомасштабного вторгнення відклали особисті справи, взяли до рук зброю та встали на захист держави.
— Поряд зі мною люди, які знають, що зараз їхнє місце тут, на передовій. У нашому підрозділі панує міцний дух братерства!
З 28 лютого минулого року почалося воєнне життя Сергія — бойові чергування, охорона важливих об’єктів, служба на блокпостах. Стали у пригоді і його навички в керуванні автівкою — Сергій доставляв побратимів та командирів до місць виконання бойових задач, іноді під щільним вогнем окупантів.
— Звісно, було страшно. Але згодом ця емоція зникла — людина така істота, яка до всього звикає. Замість неї з’явилося почуття обов’язку — несу відповідальність за людей, які перебувають поряд зі мною в салоні автомобіля. Якщо я їх не довезу, задача не буде виконана.
На жаль, на війні неможливо уникнути втрат. Чоловік розповідає, що кожна загибель побратима шокує.
— Це сум, біль, сльози, адже ти ніколи не буваєш готовим до смерті, як би близько вона не підбиралася до тебе. І зростаюче почуття помсти. Іноді здається, що більше, ніж зараз, ворога ненавидіти не можна. Виявляється, ще як можна — це почуття не має меж. Адже в цій війні Україна втрачає своїх найкращих дітей, а з боку росіян — гине «біологічне сміття», покидьки…
Наразі Сергій виконує обов’язки пресофіцера батальйону. Як журналіст в минулому, він впевнений, що роль медіа у війні України з росією є вкрай необхідною:
— Кожен журналіст — це герой інформаційного фронту. З перших же днів війни, яка триває вже 9 років, українські та іноземні ЗМІ почали висвітлювати події, які відбуваються в нашій країні, а також протистояти міцній пропаганді окупантів. З моменту широкомасштабного вторгнення вони працюють, як і бійці на фронті, без перерв і вихідних. Новини виходять цілодобово — українців постійно тримають у курсі подій. І якщо пересічна людина може вберегти свій моральний стан, абстрагувавшись на деякий час, уникнути повсякчасної тривоги, журналісти, які створюють ці новини, банально вимушені поглинутися у цю війну, іноді й ціною власного життя — демонструвати її жахіття: руйнування, каліцтва, смерть. Хочеться вірити, що через цю роботу ми зможемо довести наступним поколінням, що війна — це пекло на землі, зможемо змінити їхнє світосприйняття!
Фото автора
