Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Коли у 2014-му розпочалась російсько-українська війна, Олександру було 22 роки. Молодий лейтенант, який не так давно закінчив військову академію, з перших днів брав участь у захисті нашої країни в складі 95-ї десантно-штурмової бригади. Проте під час виконання одного з бойових завдань в районі проведення АТО Олександр дістав множинні вогнепальні поранення кінцівок. Наразі захисник проходить службу на посаді старшого офіцера мобілізаційного відділення Кам’янець-Подільського РТЦК та СП. Детальніше про свій бойовий шлях Олександр розповів для АрміяInform.
Капітан Олександр Чорпіта народився і виріс в селищі Стара Ушиця, що на Хмельниччині. У 2009 році, після закінчення школи, вступив на факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Проте через реорганізацію факультету у 2012 році курсанти продовжили навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
– Я з дитинства займався спортом, тому завжди хотів пов’язати своє життя з професією, яка потребує постійного вдосконалення своєї фізичної підготовки. Тому коли постало питання, куди вступати, без вагань обрав військовий інститут, – розповідає капітан.
У 2013 році, після випуску з академії, Олександр розпочав офіцерську службу у тоді ще 95-й окремій аеромобільній бригаді (нині – 95-та окрема десантно-штурмова бригада) на посаді командира інженерно-позиційного взводу.
– Коли ворог у 2014-му окупував Крим і пішов війною на Донеччину і Луганщину, я служив в інженерно-саперній роті, головне призначення якої – мінування та розмінування. З перших днів ми виїхали на виконання бойових завдань. Спочатку здійснили марш до Широкого Лану. Потім працювали в районах Генічеська і Арабатської стрілки. Там споруджували укриття для особового складу, встановлювали інженерні загородження для стримування ворога у разі його вторгнення на материкову частину України. Після «референдуму» в Криму нас направили на Схід, – згадує офіцер.
У Донецькій області підрозділ Олександра виконував завдання в районі Слов’янська. Також виїжджали на інші напрямки для мінування та розмінування, спорудження інженерних загороджень.
– Ми часто виїжджали з штурмовими групами бригади, щоб проробляти для них проходи у мінних полях, перевіряли дороги на наявність вибухонебезпечних предметів. У паузах між боями одразу висувалися на мінування визначених вищим штабом ділянок місцевості. Найважче було працювати під час ворожих обстрілів. Крім того, що тобі потрібно встановлювати міни, ти повинен ще на 360 градусів вертіти головою і пильнувати, щоб не прилетіла ворожа граната чи куля. Іноді працювали на відстані 600-800 метрів від позицій противника, – розповідає захисник.
Олександр каже, що в період коли він виконував завдання в районі АТО, ворог переважно застосовував автоматичну стрілецьку зброю, великокаліберні кулемети, гранатомети різних систем.
– Крайнє завдання, яке я виконував під Лисичанськом, мені запам’яталось найбільше. Ми повинні були розчистити одну із замінованих ворогом ділянок місцевості та встановити там протитанкові загородження. Я поставив 28 мін, і коли вже вкручував підривники до них, по мені почали вести вогонь з автоматичної зброї, – пригадує капітан. – Я дістав кульові поранення, був при тямі, але пересуватися далі практично не міг. Проте відмовився від негайної медевакуації, відстрілювався і просив бойового медика вколоти мені знеболювальне, аби завершити установку підривників у мінах.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі під час російсько-української війни Олександр Чорпіта нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
– Потім мене гелікоптером евакуювали у Харківський військовий шпиталь, там лікарі стабілізували мій стан і літаком переправили до Києва, де я лікувався упродовж трьох місяців. Далі мене чекала майже дворічна реабілітація: 2-3 тижні – шпиталь, 3-4 тижні вдома. І так місяць за місяцем, – розповідає капітан. – У мене були кульові поранення в обидва стегна, гомілку та ступню. У правій нозі вирвало частину великогомілкової кістки разом з сухожиллям. Військові хірурги провели мені пересадку м’язових тканин. У перший день після поранення ступню не відчував взагалі, сьогодні ж, дякувати Богу, я впевнено ходжу.
За результатами військово-лікарської комісії, яку Олександр проходив у Київському військовому госпіталі, він непридатний до служби у мирний час і обмежено придатний у воєнний. За рішенням медико-соціальної експертної комісії офіцер отримав ІІ групу інвалідності. У листопаді 2015 року Олександр був змушений полишити службу в бойовій бригаді та перевівся до тоді ще Кам’янець-Подільського об’єднаного міського військового комісаріату, нині – районний ТЦК та СП. Наразі капітан служить тут на посаді старшого офіцера мобілізаційного відділення, яка за штатом може бути заміщена військовослужбовцем з інвалідністю.
– Зараз я ходжу без особливих ускладнень та болю, але бігати чи стрибати – ні, не можна. Перший час, після реабілітації, пробував підтюпцем бігати на стадіоні. Одне-два кола пробігав – наче нормально. Згодом вирішив збільшити навантаження і пробіг 3000 метрів. Наступного дня ноги опухли, лікарі сказали, якщо хочу жити, то такі експерименти неприпустимі й суворо заборонили, – каже Олександр.
Захисник розповідає, що після нашої перемоги радітиме, як і всі українці. Але найбільше хоче, щоб наші захисники та захисниці, які боронять Україну в районах ведення бойових дій, повернулись додому живі та здорові. І щоб після перемоги до ветеранів війни було гідне ставлення та всебічна підтримка і допомога.
– Якби мені дозволив стан здоров’я, взяв би до рук зброю і пішов «мочити» цих клятих окупантів. У мене багато друзів і знайомих служить у різних структурах Сил оборони. Я ще курсантом четвертого курсу проходив відбір у спецпідрозділ Служби безпеки України «Альфа», успішно склав усі іспити. Та через певні обмеження та бюрократичні перепони на рівні домовленостей між ЗСУ та СБУ не потрапив у «Альфу» після випуску. Вже у 2014-му, після поранення, мені телефонували з головного кадрового органу Служби безпеки, запитували, чи готовий. Кажу: «Я б з радістю, та вже, на жаль, не зможу у вас служити!»
