Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Кожен із нас мріє про якусь професію ще з дитинства. Хтось хоче стати водієм, будівельником, хтось — пожежником… А хтось змалечку захоплювався іграшковими танками й солдатиками, мріяв про захист Вітчизни. І тут головне — залишатися вірним власній мрії та робити все належне, аби вона перетворювалась на реальність.
Один із таких — офіцер Рахівського районного центру комплектування та соціальної підтримки, що на Закарпатті, Василь Мисинчук.
— Я ще з юності хотів стати військовим. Тому після закінчення школи не розглядав жодної іншої професії й пішов на строкову військову службу. Після її завершення вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Коли отримав перше офіцерське звання, мене призначили до однієї з гірсько-штурмових бригад, — розповідає військовослужбовець. — Згодом я зі своїм підрозділом виконував бойові завдання в районах проведення АТО/ООС. Морально та професійно ми були готові до різних сценаріїв розвитку подій. Уже тоді ми вивчили тактику та «військове мислення» росіян, що допомогло нам ефективно їх нищити. На відміну від ворога, ми завжди маємо «козир у рукаві» — це вміння нестандартно мислити та ухвалювати нестандартні рішення.
Наприкінці 2019 року офіцер за сімейними обставинами перевівся на військову службу до Рахівського ТЦК та СП.
— Коли я потрапив до територіального центру комплектування, відчув кардинально інші вимоги та специфіку служби. У бригаді я був для особового складу і педагогом, і командиром, керував їхніми діями на полі бою. А тут моя основна місія — робити якісний підбір майбутніх військовослужбовців, адже від їхніх моральних і фізичних якостей залежить боєздатність підрозділу, в який вони потрапляють. І завдяки моїм навичкам як офіцера командного профілю мені легше розібратися хто, як і де з кандидатів має проходити вишкіл та службу, — зазначає офіцер.
Однак із початком широкомасштабного вторгнення рф в Україну Василь одним із перших виявив бажання підсилити гірсько-штурмову бригаду, в якій він колись проходив службу, і звернувся до командування, аби його туди направили.
— Ми знищували російських окупантів на Запорізькому, Херсонському та Бахмутському напрямках. Головним завданням для мене було зберегти особовий склад. Втрати в нас були мінімальними й поставлені завдання ми виконували. Інколи росіяни не давали нам змоги підійняти голови з окопу по декілька днів, але згодом ці ворожі позиції замовкали назавжди. Часто був свідком, як у повітря злітали вогневі позиції окупантів, автівки, які намагалися доставляти їм боєприпаси. Пригадую, як мої побратими показували фейкові російські новини в телеграм-каналах, в яких ішлося, що вони, мовляв, завдавали нам втрат, але насправді все було навпаки. Також кумедно було, коли росіяни намагалися перехоплювати наші радіопереговори, а ми, щоб збити їх із пантелику, розмовляли місцевим діалектом, — з іронією розповідає український захисник.
В одному з важких боїв захисник дістав мінно-вибухову травму. Побратими вчасно витягнули його з-під обстрілу, надали першу допомогу. Потім він проходив лікування та реабілітацію в медичних закладах. А коли ситуація зі здоров’ям покращилась, за лікарським медичним висновком Василя скерували на службу в тиловий підрозділ.
— Співають, що двічі в одну річку не ввійдеш… Але моє поранення змусило повернутися до ТЦК та СП. І зараз роблю все можливе, аби до війська вступали кваліфіковані та вмотивовані громадяни нашого району. Особисто проводжу з ними співбесіди, вивчаю їхні особові справи, місце роботи в цивільному житті. Бувають випадки, коли людина, наприклад, раніше служила в піхоті, а зараз бажає потрапити в артилерійський підрозділ. Тож вона безпосередньо перед відправленням у військову частину проходить підготовку в навчальному центрі, а я роблю позначку, що ця особа виявила бажання здобути військову спеціальність за профілем артилерії. Відповідно, в навчальному центрі це братимуть до уваги. Так, у ТЦК та СП робота непомітна, паперова, але потрібна. Крім того, я завжди залишаюсь із бойовими побратимами на зв’язку у форматі 24/7. І вірю, що спільними зусиллями українського народу ми здобудемо перемогу над окупантами, — підсумовує військовослужбовець Василь.
Фото з особистого архіву військовослужбовця
