Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Олег Тислюк за професією лікар-невропатолог, закінчив Національний медичний університет імені Богомольця. Працював у Першій столичній клінічній лікарні до 2014 року. А потім пішов на російсько-українську війну у складі «Правого сектору». Згодом виникла потреба у тренувальних центрах, де б охочі могли здобути необхідні для відсічі російської агресії навички. І Тислюк з товаришем організували такі центри на півдні країни та виходили з побратимами на бойові завдання.
— У 2009 році з другом закінчили 6-місячний ізраїльський курс бойової підготовки за програмою «Бій у місті», — розповідає Олег Тислюк. — Це навчання й ґрунтовна підготовка дали нам змогу організувати Товариство з обмеженою відповідальністю «Військова компанія «Характерник», де й відбувався бойовий вишкіл українських патріотів. Потім друг відійшов від цієї справи й усе лягло на мої плечі. Звичайно, важко було, але якось дотягнув до 2022 року. І з початком широкомасштабного російського вторгнення наш тренувальний центр виявився дуже доречним.
Крім основної лікарської спеціальності, Тислюк опанував ще й мануальну терапію та масаж. Ці здібності, за словами Олега, він отримав у спадщину від діда по матері, який був відомим у певному колі костоправом. Дід і возив усюди за собою онука.
— Якось у тринадцятирічному віці я повернув на місце плечовий суглоб товаришу, який зазнав пошкодження на «тарзанці», — розповідає Тислюк. — Як це в мене тоді вийшло, досі не розумію. Але він приїхав і розповів моєму татові. Той із криком, що він «відчував, що комусь це вміння передасться», згодом знайшов якусь канадсько-українську школу масажу. Навчання в ній було потужним — ми вивчали 40 видів масажу й нас готували як молодший медперсонал для роботи в Канаді. Закінчив її з «червоним дипломом», але через те, що мені не було ще 18 років, нікуди я не поїхав.
Коли почалася широкомасштабна російська агресія, Олег Тислюк не встиг потрапити до побратимів з «Правого сектору», які завчасно висунулись на схід, тому вступив до добровольчого батальйону «Братство».
— Там я пробув усього вісім днів, — говорить Тислюк. — Причиною тому стала сумна для мене звістка: під Бучею загинув мій друг, з яким ми воювали ще з 2014 року. В батальйоні сказав, що маю бути там, де загинув мій побратим. Попрощався і став до лав «Азову», який уже вів оборонні бої на околицях Києва разом із 72-ю бригадою.
Щойно ворога було відкинуто від столиці, 28 березня «азовці» підписали погоджувальні документи з однією з військових частин і на гелікоптерах були перекинуті до Маріуполя.
— Ми сіли в порту й мали тримати оборону разом із бійцями тероборони, морпіхами та представниками інших підрозділів, — пригадує Олег. — Там одразу зустрів свого замкомбата з «Правого сектору», з яким воювали з 14-го року. Зі мною, до речі, туди прилетів ще один побратим. Наша група отримала назву «Пірати». У перший же день, тільки-но встигли вивантажити з вертушки БК, відправити з нею поранених в тил, як одразу прийняли перший бій.
До середини місяця підрозділ, в якому був Тислюк, вів бої в місті, а в ніч на 16 квітня «азовці» перейшли на комбінат «Азовсталь».
— Цілий місяць ми відбивали атаки рашистів на різних позиціях, — говорить мій співрозмовник. — Але боєприпаси танули з кожним днем і воювати вже практично було нічим. Дуже важко стало з продуктами й питною водою. Коли хтось виходив по пляшку цілющої вологи, ніхто не знав, повернеться побратим живим чи ні. Доводилось пити технічну воду, часто з батарей. І навіть її було по склянці в день на кількох людей. Десь знайшли, пам’ятаю, розірваний мішок із борошном, яке висипалось на брудну підлогу. Збирали його з піском та камінцями, замішували на воді й робили коржики. Так і виживали.
Для придушення українського опору рашисти влаштували блокаду території комплексу та піддавали її щільним артилерійським і ракетним обстрілам, а також бомбардуванням, зокрема із застосуванням стратегічної авіації. Було багато поранених і найважча ситуація склалася із санітарними проблемами. Відсутність антибіотиків, свіжого повітря та стерильних інструментів призводила до гнійних інфекцій навіть через незначні поранення.
— Одного дня доставили хлопця з мінно-вибуховою травмою двох ніг, потрібна була негайна ампутація, — продовжує Олег. — І ми взялись її виконувати — треба було рятувати бійця, хоча з усього «інструменту» в нас був лише гостро заточений ніж. На операцію в нас пішло сорок хвилин. До слова, хлопець сам допомагав нам ампутувати собі ноги. Зауважу: без анестезії.
Станом на 16 травня на металургійному комбінаті «Азовсталь» перебувало близько 600 поранених захисників, 40 бійців були у критичному стані. Окупанти не припиняли масованих обстрілів.
— Ті люди, які перебували в підвалах, діставали 7-8 контузій на добу, — пояснює Тислюк. — Ті, хто відстрілювався на поверхні, — в рази більше. Від постійних контузій я втратив можливість розмовляти, весь лівий бік паралізувало, в очах — суцільна темрява.
У перших числах травня почалися звільнення оточених на «Азовсталі» людей — спочатку окупанти погодилися випустити цивільних, які пережили жахливі бомбардування. А згодом відбулися переговори, де українські захисники домовились про умови свого виходу.
— 16 травня нас вивезли в Оленівку, — пригадує Олег. — Як позитивний момент відзначу, що серед нас було чимало лікарів, які чим могли допомагали нашим пораненим. Наприкінці червня під час масштабного обміну з полону тоді визволили 144 захисники. Крім мене, обміняли ще 43 військовослужбовців полку «Азов».
Спочатку Тислюк потрапив до Запорізької обласної лікарні, де, за його словами, персонал носив поранених буквально на руках. Потім транзитом через Дніпро до Києва.
— В офтальмологічній клініці мені підварили сітківку, поставили кришталики й до мене повернувся зір, — говорить Олег і наче знову переживає чудодійний момент, коли почав бачити навколишній світ. — Невропатологи відновили мені рухливість. А потім потрапив на реабілітацію до Госпіталю ветеранів війни «Лісова поляна», після якої наче знову народився.
Наприкінці розмови запитав Тислюка, що йому допомогло не зламатися, вижити й попри пекло на «Азовсталі» та перебування в нелюдських умовах полону зберегти людяність, високий моральний дух і гідність.
Олег витримав паузу, провів рукою по сивій бороді й відповів:
— Я віруюча людина, входжу до Київської єврейської месіанської громади. Коли перебували в Маріуполі, звісно, звертався до Бога, аби він дав кожному з нас сили вистояти. А одного дня на сходах напіврозбитого будинку помітив книгу, сторінки якої були рознесені вітром. Я обережно підійняв її, протер рукою стару обкладинку. Це був «Новий завіт» 1886 року. Позбирав усі аркуші, розкидані навколо й приніс його в розташування підрозділу.
Зі Святим Письмом уже не розставався. Коли перебазувались до «Азовсталі», хлопці зацікавились моєю знахідкою й почали читати Євангеліє та приходити до Бога. Ми були живими двохсотими, але молилися.
У полоні окупанти двічі відбирали в мене «Новий завіт», але повертали. Так я з ним і вийшов з полону. А ще з блокнотиком, в якому зберігся план основних заходів на майбутнє: 1) підлікуватися; 2) перевести дитину в інший клас; 3) обвінчатися з дружиною. До речі, все виконав.
Олег на мить замовкає й далі з усмішкою запитує вже мене:
— То як ви думаєте, що мені допомогло зберегти дух?
Фото автора й з архіву Олега Тислюка
