У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Двері її робочого кабінету в військовій установі завжди відчинені для відвідувачів. Ольга намагається всіх вислухати, максимально допомогти з розв’язанням якогось питання, якщо не ділом, то порадою.
А про її бойовий досвід одразу ж говорить ланцюжок на шиї із соколом, що атакує, — емблемою добровольчого батальйону «Донбас».
Усе це — про офіцера Харківського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки старшого лейтенанта Ольгу Копаньову–Кульчицьку.
Як власну трагедію сприймає загибель кожного воїна
Варто одразу ж сказати, що учасниця бойових дій та мама трьох дітей особливо не любить говорити про себе. Російська-українська війна в її житті посідає особливе місце і завжди асоціюється із болем як фізичним, так й душевним. Тому, замість красивих слів, вона просто робить свою справу як військовослужбовиця Збройних Сил України.
— Я родом із Лозової, де бувши цивільною 15 років працювала складальницею боєприпасів на 61-му Арсеналі, — каже Ольга. — Коли військову частину розформували, займалася різними видами діяльності. У 2014-му, з початком російсько-української війни, не змогла всидіти вдома. Адже, як власну трагедію сприймаю загибель кожного нашого військового на сході України. Тому почала оббивати пороги свого райвійськкомату з проханням призвати на службу.
— Мені постійно відмовляли, бо не мала військової професії. Тож знайшла контакти вербувальної групи добровольчого батальйону «Донбас» і у вересні 2014-го потрапила до тренувального центру підрозділу, що розташовувався біля Дніпра, — пригадала жінка.
Після низки курсів в Дніпрі та Києві Ольгу призначили на посаду стрільця-санітара розвідувального взводу батальйону. Саме в той час за нею закріпився позивний «Горобина».
Бажання рвати ворогів просто зашкалювало
Не треба розказувати, що розвідники на війні виконують одні з надскладних завдань.
— Робила все те, що й інші. Ніколи не скаржилася, бо навіщо ж тоді я полишила дітей? Мамі та всім рідним сказала, що поїхала служити до звичайної тилової частини, а насправді — вирушила на передову, в саме пекло, — поділилася спогадами військовослужбовиця.
За словами Ольги, вона ніколи не забуде ту дружню атмосферу, що панувала в добробаті. Там всі були друзями, готовими віддати власне життя за побратима чи посестру. Бажання рвати ворогів на шматки в підрозділі просто зашкалювало. Без перебільшення, там зібралися найкращі сини та доньки нашої держави.
Бойове хрещення захисниця України пройшла на Луганщині біля Логвинового. На початку 2015-го там була одна з найгарячіших ділянок лінії фронту.
— Майже щодня ворог обстрілював нас із мінометів, важкої артилерії чи РСЗВ. Та ми не лише надійно тримали оборону, а ще й успішно били росіян, — згадує жінка.
У лютому 2015-го батальйон «Донбас» за спеціальним наказом прибув до околиць Маріуполя. Знову добробатівці опинилися в епіцентрі бойових дій, адже стояли біля приморського Широкого. Ця місцевість щодня згадувалася в бойових зведеннях. Під час одного із запеклих боїв Ольга потрапила під ворожий артобстріл та дістала акубаротравму.
— Противник накрив нас тоді із152-го калібру. В один із моментів стався спалах, в голові щось противно запищало. В очах усе потемніло, і за секунду кудись провалилася. Мене доправили до обласної клініки в Дніпрі. Лікування ще витримала, а замість реабілітації — втекла до рідного батальйону, — зазначила армійка.
Через наслідки бойової травми Ользі довелося перевестися з розвідвзводу на посаду діловода групи кадрів штабу батальйону. Той артобстріл під Маріуполем й досі періодично дає про себе знати: різки болі в голові, дратівливість, поганий сон тощо.
Статус військовослужбовця став подарунком долі
— Навесні 2015-го наш добробат перейшов до складу Збройних Сил України. 24 квітня було першим днем моєї військової служби. Про статус повноцінної військової я давно мріяла. Тому розцінила це як подарунок долі та результат бойової роботи, — вважає «Горобина».
Згодом їй вручили погони «молодшого лейтенанта» та відомчу відзнаку.
До речі, в тому ж доленосному2015-му Ольга зустріла своє кохання. Чоловік теж служив у батальйоні «Донбас».
У 2017-му офіцер ЗСУ пішла у декрет. Але після народження третьої дитини знову не змогла довго залишатися вдома. Тому й вирішила достроково вийти на службу. Через необхідність періодично проходити реабілітацію після бойової травми, її в 2019-му перевели до Харківського ОТЦК та СП.
— На жаль, контузія не дозволяє забути жахіття війни. Щоразу, поправляючи кулон із соколом, що атакує, нібито знову опиняюся в окопах першої лінії, потрапляю під ворожу арту тощо. Та я ні про що не жалію. Якби повернулася у 2014-й, то знову пішла б воювати. Просто, мабуть, цього потребує моя душа. Наразі я щаслива, що можу приносити користь своїй Україні, — насамкінець зазначила старший лейтенант Ольга Копаньова–Кульчицька.
Фото автора
