Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
У місті Деражня Хмельницької області батькам загиблого захисника Андрія Рудика вручили нагороду сина. Воїн Указом Президента України від 1 липня 2022 року № 462 відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Старший солдат Андрій Рудик загинув 24 травня 2022 року в бою поблизу населеного пункту Берестове Бахмутського району Донецької області.
Вручили нагороду матері захисника Людмилі Вікторівні голова Хмельницької районної військової адміністрації Анатолій Катеренчук, міський голова Деражнянської ОТГ Андрій Ковпак та начальник Хмельницького РТЦК та СП полковник Микола Грушка.
— Коли військовослужбовцям присвоюють нагороди, це означає, що вони гідно виконують свій військовий обов’язок. І ми сьогодні передаємо вам відповідно до Указу Президента орден «За мужність» вашого сина, який до останнього подиху захищав нашу країну від російських загарбників. Ми, військовослужбовці, завжди бережемо пам’ять про наших побратимів, завжди говоримо всім і будемо говорити, що ми помстимося за кожного полеглого і ворог буде вигнаний з нашої землі. Ваш син — справжній воїн, патріот, і завдяки таким відважним захисникам наша перемога з кожним днем все ближче, — наголосив полковник Микола Грушка.
Мати Андрія розповіла, що її син з 2015 року служив у Національній гвардії, згодом перевівся у бойову частину в Гостомель. Неодноразово виконував бойові завдання в районі АТО/ООС. Після трьох років служби Андрій повернувся в цивільне життя і працював за своєю спеціальністю — автослюсарем.
— Ще до початку широкомасштабного вторгнення він говорив мені: «Коли почнеться війна, я піду першим, адже це моя країна і її потрібно захищати». Тож з перших днів вторгнення Андрій разом зі своїм другом Миколою, з яким ще виконували пліч-о-пліч завдання під час АТО/ООС, стали на захист України від російських окупантів. Вони доєдналися до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Андрій телефонував мені і говорив: «Мамо, я дуже задоволений, що мої мрії збулись. Я побував у спецназі, і тепер потрапив у ДШВ». Разом з Миколою вони і загинули в один день у бою за нашу свободу, за нашу країну, наше майбутнє. Я вірю і сподіваюсь, що їхня смерть недаремна, що скоро Україна переможе, і більше не проливатиметься кров наших захисників і захисниць, — наголосила Людмила Вікторівна і подякувала за пам’ять про свого сина!
