Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
До широкомасштабного російського вторгнення переважна більшість українців і не уявляла себе у військових лавах. Андрій, який працював у будівельній фірмі, — не виняток.
— Вранці 24-го ми з колегами їхали на автівці до Львова будувати новий об’єкт. Наш маршрут пролягав повз одну з військових частин. Так сталося, що ми стали свідками її ракетного обстрілу. — говорить воїн Андрій із позивним «Янкі». — Все відразу зрозуміли — розпочалась війна, тож ми не гаючи часу повернулись додому. Я сказав дружині, що йду на фронт, і поїхав до ТЦК та СП, — пригадує десантник «Якні».
Вже 27 лютого Андрій з товаришами був у військовій частині, де прийняли їхні документи та розпочали видавати обмундирування і зброю.
— Ми з побратимами нищили росіян та деокуповували населені пункти на Миколаївщині, Херсонщині. Згодом виконували завдання на Донеччині. Там наш підрозділ обороняв підступи до автотраси Бахмут — Лисичанськ.
Зі слів солдата, це були найскладніші бої в його житті.
Поблизу населеного пункту Святогірськ він зазнав поранення. Кілька тижнів лікувався у шпиталі, потім повернувся на службу.
Після виконання бойових завдань на Донеччині «Янкі» брав участь у контрнаступі на Харківському та Херсонському напрямках, де наші воїни деокуповували село за селом.
Згодом його підрозділ вкотре був передислокований в Донецьку область, знову в район населеного пункту Святогірськ.
— Я був у групі прикриття та вогневої підтримки. По наших позиціях працювали танки та міномети. У відповідь окупанти отримували відкоша зі всіх наявних у нас протитанкових засобів. Удари були такого масштабу, що вони не встигали, а можливо, навіть не намагалися евакуйовувати підбиту техніку та своїх поранених. І це для мене було, мов «нескінченний конвеєр феєрверків». Тоді ми знищили не одну одиницю ворожої техніки разом з екіпажами. Зокрема, зброєю, яку нам вдалося затрофеїти.
Одного разу, коли ми отримали наказ на відхід, обстановка вимагала робити все надзвичайно швидко. Наш водій гнав, не розбираючи дороги. Вантажівка, у якій було 12 осіб, перекинулась. Всі залишились цілі та неушкоджені, але нас помітили росіяни та почали «гатити» мінами. Сховатись не було де — відкрита місцевість. Відверто кажучи, у ті хвилини я вже подумки прощався з рідними та друзями. Та щойно обстріл трохи вщух, ми почали пересуватися маленькими групами в бік найближчої лісосмуги. На жаль, один з наших побратимів загинув, — пригадує десантник з позивним «Янкі».
Недаремно серед військових є думка, що в окопах людей, які не вірять у Бога, немає. Адже, як стверджує Андрій, на фронті рятує молитва. А віра в перемогу та підтримка з тилу надихають до боротьби, адже воїни є творцями історії.
Фото з особистого архіву військовослужбовця
