Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Звання — солдат, посада — бортовий стрілець вертольота Мі-8. Саме такі записи було зроблено у військовому квитку Анатолія Вострікова, коли він на початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну повернувся на службу до окремої бригади армійської авіації. Свого часу чоловік уже проходив службу за контрактом у цій бригаді та навіть був інструктором рятувальної парашутно-десантної групи. Львів’янин, який усе життя прожив у рідному місті, у цивільному життя працював бухгалтером та займався промисловим альпінізмом, знову вдягнув однострій, коли російська нечисть почала стрімко крокувати по рідній землі.
— Я стежив за ситуацією, що відбувалася навколо кордонів України. Ті, хто читав книгу Сунь-Цзи «Мистецтво війни» або щось подібне, добре розуміють, що підтягування військових сил і тилових служб до сусідніх кордонів, створення запасів та наведення переправ є свідченням підготовки до активних наступальних дій, — каже військовий. — Зранку 24 лютого я прийшов у центр комплектування, але там мені нічого не запропонували, тож зателефонував у свою частину й уже ввечері знову був у строю.
24 лютого 2022 року Анатолій зателефонував у рідну бригаду та почув лише одне запитання: “Чому ти ще досі не тут?”
— У частині я звернувся до свого командира з проханням швидше відправити мене на бойове завдання. Почувши, що я готовий летіти прямо зараз, він наказав мені отримати кулемет та вже зранку ми разом з екіпажем вилетіли в напрямку Миколаєва. Там ми перебували близько двох місяців, потім тиждень вдома — і знову туди. Так відбувалося кілька разів, — пригадує ті події бортовий стрілець. — Найважче та найстрашніше було перших два тижні. Ми атакували ворожі колони, не маючи жодної інформації про можливі засоби ППО або засідки чи авіацію ворога. Нашим завданням було зупинити колони, тобто пошкодити головну та крайню машини, а вже потім за діло бралася наша артилерія. Я, як бортовий стрілець, також поливав ворога свинцем, коли ми проходили над ними.
На думку чоловіка, головне під час бою — не піддатися паніці. Коли стріляють у тебе або бачиш ворога, неодмінно потрібно відкривати вогонь.
— На початку березня під час зупинки чергової колони ми потрапили в засідку, — розповідає Анатолій. — Того дня на виконання завдання вирушили дві пари вертольотів. Під час підходу до колони перша пара була уражена ворожими ракетами. Після залпу наш вертоліт звернув убік і я побачив під собою колону, що палала. Ворог відкрив по нас щільний вогонь, із чого тільки міг. Я добре бачив, як трасувальні кулі потягнулися у наш бік, але продовжував стріляти зі свого кулемета у відповідь. Повернувшись на базу, ми дізналися, що нашій бойовій машині добряче дісталося. Були пробити лопаті гвинта, фюзеляж та навіть пошкоджено один із двигунів. Вертоліт Мі-8 майже не має бронювання. Корпус зроблений з тонкого дюралюмінію. Мій захист складається лише з цієї ікони Богородиці та бронеплити під ногами й сидінням.
На початку широкомасштабного вторгнення військові авіатори постійно перебували в готовності до бойового вильоту. Іноді спали прямо у вертольоті, не знімаючи спорядження та бронежилетів. Лише коли отримали команду на відпочинок, чоловік зрозумів, наскільки всі фізично та морально виснажені.
— Моє завдання полягає в захисті задньої частини вертольота та вчасному оповіщенні командира про пуски ворожих ракет або інші зміни обстановки. У разі пуску по нас ракети командир одразу відстрілює теплові пастки та починає маневрувати, а я зі свого боку намагаюся дістати стрільця з кулемета. Тільки за цю ротацію по нас було дев’ять пусків з ПЗРК, — зауважує військовий. — Одного разу по нас спрацювало одразу два розрахунки. Одна ракета пішла десь убік, а інша — почала нас наздоганяти. Це все відбувається у лічені секунди. Командир одразу відстрілив теплові пастки й почав маневрувати. Нам пощастило, що ракета спрацювала на пастці десь на відстані приблизно 80-100 м від вертольота. Після приземлення ми оглянули бойову машину, але не було жодного влучання.
За цей час на бойових завданнях було чимало небезпечних ситуацій. По вертольотах ворог намагався працювати навіть з артилерії й мінометів, і тоді Анатолій доповідав командиру про розриви позаду бойової машини, щоб можна було маневрувати. Одного разу машину навіть підкинуло вибуховою хвилею, а від уламків врятували дерева.
— Для мене слова присяги, яку я свого часу склав, це не просто слова. Так мене вчили батьки, школа, — наголошує чоловік. — Якщо до тебе додому прийшов ворог, його треба знищити. Наше завдання витіснити загарбників за кордони України 1991 року, а там, як кажуть, подивимося. Якщо росія розвалиться, то може й Кубань повернеться до рідної неньки, й оце буде справжня перемога.
Фото автора
