Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Нині українці воюють насамперед за те, щоб життя перемогло смерть. Для мене путін – це мрець, який ожив, і намагається своїми клешнями схопити людство, щоб затягти в минуле. І саме Україна йому протистоїть.
Художник Олександр Клименко, який вже понад 8 років на ящиках з-під боєприпасів пише ікони, розповів про початок творчої роботи над проєктом, основні ідеї та реакцію в різних країнах світу на його виставки.
— Як виникла ідея писати саме на ящиках з-під боєприпасів?
— Насправді класична дошка, на якій пишеться ікона, виглядає так само, як кришка чи денце ящика з-під набоїв — щит із дощок, закріплений шпугами. Восени 2014 року під час відвідин одного із добровольчих батальйонів мені впала в око ця схожість, і я вирішив написати ікону. Вразило те, що та перша дошка була дуже старою, темною, вкритою шаром кіптяви. Я написав на ній ікону Божої Матері, і в результаті вона вийшла так, наче їй років 800. Після цього виникла ідея створити мистецький проєкт, щоб розповісти про сучасну російсько-українську війну мовою середньовічного сакрального мистецтва. Я запросив двох художників — Соню Атлантову та Наталку Волобуєву, і 8 років тому в кінці зими 2015 року ми вперше презентували наші роботи в Софії Київській. На жаль, пані Наталя майже одразу вийшла з проєкту через брак часу і сил.
— Як люди відреагували на мистецький проєкт?
— Неочікувано для нас самих наша виставка почала набирати популярність та розголос. Пам’ятаю, як мені знайомі розповідали, що чули обговорення нашої виставки в міському транспорті. Тоді я ухвалив для себе рішення, що мої роботи, окрім суто мистецької теми — розповіді про війну, мають допомагати різним благодійним ініціативам.
— У чому основна задумка вашого проєкту?
— Парадоксальним, неочікуваним для багатьох виявилось те, що українці найважливіші для себе речі на цій війні висловлюють через мову іконопису. Це може бути як бурлескно-травестійна традиція, сповнена гумору й іронії, на кшталт тої ж святої Джавеліни, так і дуже серйозні твори і проєкти, що торкаються базових засадничих речей людського буття, чим, власне, займаємося ми з Сонею Атлантовою. Наш проєкт – насамперед розповідь про перемогу життя над смертю, оскільки ми воюємо для того, щоб територія, на якій нині ведуть бойові дії, перетворилась на мирне та радісне місце. Очевидно для всіх, що воюємо не заради нової війни, а щоб їх більше не було. І власне цей проєкт — підтвердження того, що в уявленні українців є мир. Загалом ми підтримуємо все, що пов’язане з військовою медициною. І тоді головна ідея проєкту – перетворення смерті, символом чого є ящик з-під набоїв, на життя, яке символізує ікона, стає реальністю, а наші ікони – немов животворними. Також у багатьох циклах робіт ми акцентуємо увагу на темі загиблих українських військових, на темі пам’яті про них. І тоді кошти від продажу ідуть на допомогу їхнім родинам.
Кожен ящик, на якому пише митець, це історія поїздки та місця, з якого він був привезений. Багато з них були подаровані безпосередньо нашими воїнами, в колекції художника є ящики майже з кожного міста, в якому були запеклі бої. А з початком широкомасштабного вторгнення Олександр Клименко почав розпис і ворожих ящиків з-під снарядів, що посилює тему перетворення зла на добро.
— У мене багато російських ящиків. Наприклад, багато матеріалів для майбутньої роботи окупанти залишили після втечі з Київської області. Також є ящики з Бахмута, Пісків, Ірпеня, Бучі і навіть з Маріуполя, подаровані нашими морськими піхотинцями ще до широкомасштабного вторгнення, — розповідає митець.
Він не веде чіткого підрахунку написаних робіт, але приблизну кількість окреслює в кілька сотень. Кожна робота займає різний час, усе залежить від натхнення. Олександр на прикладі однакових за розміром ікон розповів, що одну писав рік, а іншу закінчив за добу.
«Наші виставки допомагають іноземцям вийти з простору віртуального переживання»
Згодом пара художників почала подорожувати по світу зі своєю виставкою, тим самим одночасно виконуючи дві надважливі функції: розповідати всьому світу про трагедію України та збирати необхідні кошти. За 8 років з дня першої презентації проєкт побував у 127 локаціях, 66 містах та 15 країнах. Зокрема, майже у всіх країнах Європи, США та Канаді. Останній рік автори намагаються якомога рідше виїжджати за кордон.
— Добре, що ікони можуть подорожувати й без нас. Парадоксально, що в Україні, з її локдаунами, обстрілами та боями мені наразі чомусь більш спокійно, аніж у мирній і затишній Європі. Поїздка на фронт до друзів і побратимів для мене більш жадана, аніж відвідини Парижа, Рима чи Цюріха. Тим більше, що під час поїздок на Схід я створюю нові твори, використовуючи матеріали, що потрапляють під руки — вугілля, глину, крейду, землю тощо. Так з’явився цикл ікон The saints of the frontline. За кордоном проєкт живе своїм життям. Я в Україні — своїм. Ікони подорожують світом, іноді я зі здивуванням дізнаюсь про те, що в нас відкрилась нова виставка. Якось мене привітали із вернісажем у Європі, коли я був на під’їзді до Краматорська, – продовжує Олександр Клименко. — У перший день вторгнення я відвіз родину в безпечне місце за Білу Церкву, виставку відправив на Варшаву зі знайомими волонтерами і повернувся до Києва працювати у складі Першого Добровольчого Шпиталю імені Миколи Пирогова. Працюючи водієм на евакуаціях, продовжував писати ікони. Своєрідним спогадом про роботу у Приірпінні став цикл з 17 ікон. Він, до речі, іще не презентований.
— Яка реакція на ваші ікони в різних країнах світу?
— Для іноземців цей проєкт має особливе значення, але в кожній країні його по-різному сприймають. Наприклад, в Америці різниця у сприйнятті відчутна навіть серед верств населення. Для християнських деномінацій – це насамперед ікона, в арт тусовці — концептуальний арт-проєкт, а для простих американців все це нагадує голлівудський фільм жахів, зомбі-апокаліпсис, де ящики з-під зброї, наче труни, у яких «спочиває» всепоглинальна смерть, що стає переможеною через містичний акт написання ікони. Однак для всіх важливо, що ці ящики — свідки війни, і це допомагає іноземцям вийти з простору віртуального переживання, показати їм реальність бойових дій, що українці дійсно гинуть і зазнають каліцтв. В якомусь сенсі це слугує поштовхом до того, щоб посилити допомогу українському народу, нашій армії задля якнайскорішого закінчення цього жаху. Наша ікона на ящику — це свідчення, яке в культурних й інтелігентних людей підіймати глибокі пласти свідомості та вибудовує потужний асоціативний ряд.
Під час своїх подорожей Олександр доносить історію війни не тільки мовою мистецтва, а й проговорює з іноземними відвідувачами трагедію:
— Так, іноді потрібне живе спілкування із глядачами. Наприклад, виступаючи в Німеччині на презентаціях нашого Маріупольського деісису, ми порівнювали їхні міста, Кельн, Дрезден із нашим колись квітучим «Маріком». І коли ти починаєш порівнювати Бахмут і Варшаву, у європейців вмикаються якісь підсвідомі речі, своєрідна пам’ять поколінь. Стоячи перед Розп’яттям, написаним на ящику з Бучі, вони переводять трагедію цього міста, жахи катувань місцевих жителів, на свою родину. І коли це перетворюється на проблему для них самих, то і зростає підтримка з їхньої сторони. І ця підтримка стає для багатьох сенсом їхнього життя. У контексті нашого проєкту рельєфно проступає ще одна тема: героїзму і того, як його уявляють українці. Тут принципова різниця, чи це захоплення і вбивство, чи готовність жертовно віддати за іншого своє життя. І ми акцентуємо саме на другому, на жертовності, на любові. Саме це ми доносимо до європейців, яким не зрозумілий загарбницький «героїзм», що просуває росія.
— Як ви обираєте, яку саме ікону напишете наступною?
— По-різному, все залежить від настрою і уявлень про те, якою буде наступна виставка. На квітень ми плануємо презентацію циклу робіт, присвячених загиблим бійцям територіальної оборони Києва та Київської області. На іконах будуть зображені святі воїни, які моляться за полеглих українських героїв, й ім’я кожного загиблого бійця ТрО буде вписане на тлі подібно до написів на стінах храму. Важливо, що цикл стане частиною експозиції Софії Київської, яка за тисячу років свого існування пережила і стала свідком не однієї московської навали. Таким чином пам’ять про цю війну вже сьогодні залишиться в цьому храмі, об’єднавши нас і святих у спільній молитві, молитві пам’яті за всіх полеглих захисників.
— Що ви побажаєте нашим захисникам?
– Я не буду бажати перемоги, бо духовно ми вже перемогли, а бажаю всім ВИЖИТИ і залишитись людьми в цій запеклій борні. Адже для нас важливо не тільки перемогти в цій війні, але й не стати подібним ворогові. І я вважаю, що саме ікона як світоглядний концепт допомагає не впасти у цю спокусу в майбутньому, стане запорукою того, що ми не перетворимо перемогу на «побєдобєсіє». На відміну від росіян, що використовують ікону як зброю, ми атрибути війни трансформуємо в символи миру. Для нас ця війна не загарбницька, а оборонна. Навіть більше — нам передусім важлива не земля, а наші люди. Насамперед ми визволяємо і боронимо людей. Як помітила Соня Атлантова, мій співавтор, різниця росії і України полягає в тому, що для агресора перемога – це гучний парад, акт приниження завойованих і запорука нових перемог у майбутньому, а для нас — повернення до щасливого, мирного, довоєнного життя. Саме цього спокою, миру я і хотів би побажати кожному воїну, що відстоює нашу країну.
Фото Дмитра Юрченка та з особистого архіву художника
