У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Свій перший бій 23-річний Анатолій із красномовним позивним «Козак» пам’ятає так добре, ніби він стався лише вчора. Того дня, 3 березня минулого року, на українських захисників, що тримали оборону на Запорізькому напрямку, насувалась повністю укомплектована бронетехнікою батальйонна тактична група російських окупантів. Воїни роти вогневої підтримки окремої гірсько-штурмової бригади отримали завдання перекрити дорогу і зупинити противника, тим самим забезпечити час артпідрозділам для розгортання та завдавання ураження. І хоч ворог у рази переважав і в техніці, і в живій силі, оборонці Запоріжжя змогли зупинити його просування на кілька годин. Завдавши росіянам потужного вогневого удару та змусивши їх розосередитись, наші піхотинці відійшли з боями і закріпились хоч й не на визначених попередньо рубежах, проте змогли стабілізувати лінію зіткнення на тій ділянці фронту.
— Того ранку я із командиром відділення заступив на чергування. З передового посту розгортання, обладнаного на пагорбі десь у кілометрі від основних позицій, гарно проглядалась дорога, по якій, майже як на параді, з інтервалом у 5 метрів рухались 10 танків, механізований батальйон на БМП-2 та БМП-3, позаду них вантажівки, буксирована та самохідна арта – усього десь до 80 одиниць техніки ворога. Ми відкрили вогонь, проте, на жаль, сили були занадто нерівними. Ми зробили все, що змогли в тій обстановці, і навіть більше. Якщо брати співвідношення втрат, у нас їх було набагато менше, ніж у противника. Зрештою нам довелось відступити, а я відтоді дякую долі за подарунок на День народження, який відзначив напередодні, – я залишився живим…
Солдат Анатолій «Козак» до свого першого бою готувався ретельно. Із дитинства хлопець мріяв про військову кар’єру. Приклад брав із рідного дядька, який служив в армії. У 2020 році, після закінчення навчання в коледжі за спеціальністю «право», пішов до військкомату, де в нього поцікавились, у якій бригаді хлопець хоче проходити службу.
— Я відповів, що готовий іти в будь-який підрозділ, бо дуже хочу захищати Україну. Порадили 128-му огшбр, я погодився. Відтоді жодного разу не пошкодував про свій вибір.
Під час фахової підготовки в одному із навчальних центрів ЗСУ Анатолій здобув фах оператора ПТРК. А вже за деякий час разом із побратимами вирушив на Маріупольський напрямок у свою першу ротацію.
— Звісно, порівнювати війну тоді і зараз немає сенсу. Проте і у 2021-му були складні моменти. До того ж, коли ти вперше 20-річним потрапляєш на фронт, навіть якщо то й ООС, — це незвично, неспокійно, місцями страшно. Адже одне діло — дивитись на бойові дії по телевізору в новинах, зовсім інше — брати в них участь.
Початок широкомасштабного вторгнення Анатолій «Козак»… проспав. 24 лютого минулого року він перебував на курсах підвищення кваліфікації. Прокинувшись о 6-й ранку, почув, як хлопці в казармі гучно про щось дискутують. За їхніми емоційним напруженням зрозумів, що йдеться про щось серйозне.
— Зайшов на новинний сайт: Київ обстріляли, Харків. Ще закралась підступна думка, що це все неправда. Відкрив інший сайт. Те саме. Зателефонувала дружина, підтвердила. Отак завершились мої курси. Забрав військовий квиток і вирушив до свого підрозділу. Дістався до побратимів пізно ввечері, а зранку вже виїхали на визначені рубежі.
читайте також:
На початку березня піхотинці прийняли свій перший бій у великій війні. На той момент ситуація на Запоріжжі була неймовірно важкою. Ворог наступав масовано величезними колонами. Українські захисники вели маневрену оборону та через деякий час все ж зупинили противника. Лінія зіткнення була стабілізована.
— Потроху ситуація унормовувалась. Ми почали розуміти, де ворог, як він діє, якими засобами, яку тактику застосовує. До нас почали підходити підрозділи з інших бригад. За кілька місяців, коли фронт остаточно стабілізувався на цих рубежах, уже дійшло до того, що противник перестав тримати техніку на позиціях, бо наша арта щодня регулярно їх «мінусувала».
Кілька разів «Козак» із побратимами вирушали виконувати бойові завдання із підтримки піхотних підрозділів на Донеччину. Найважче було у грудні в Соледарі, де ворог буквально закидав українських захисників «м’ясом». Саме там підрозділ «Козака» зазнав втрат.
— Специфіка мого підрозділу полягає в тому, що ми виконуємо завдання на певній відстані від «нуля». Працюємо по живій силі та техніці. Окрім того, противник намагався малими групами атакувати з усіх боків. За такої тактики його теж важко дістати з відстані вогневими засобами. Уся надія лише на наших піхотинців, які дуже гідно воюють. Бували і спокійні дні. Але здебільшого тривали напружені бої. Траплялись і яскраві в буквальному сенсі миттєвості — одного разу завдавали ударів по ворогу і випадково запалили їхню позицію. Палало всю ніч.
Відзначає Анатолій і професійність ворожих танкістів. Говорить, що противника не можна недооцінювати, краще адекватно визначити його сильні сторони, щоб мати можливість ефективно та гідно їм протистояти.
— Російські механіки-водії танкових екпіажів добре знають свою техніку і володіють нею. У Соледарі ми довго полювали із різних точок на ворожий танк, який нахабно атакував наші позиції, вправно ховаючись за руїнами будівель та вискакуючи в зовсім неочікуваних місцях. Дійшло до того, що застосовували вогневі засоби з інших підрозділів. Полювали на нього мало не з кожної багатоповерхівки. Врешті підбили. Після того бронетехніка противника не під’їжджала до наших позицій, а пробувала працювати роздільною наводкою. Ми вже не могли дістати їх з наявних засобів. Але попри це тримали росіян у тонусі, показуючи їм, що боротимемось до останнього.
Сьогодні Анатолій разом із побратимами знову тримають оборону на Запорізькому напрямку. Воїн зазначає, що налаштований битись за рідну землю до остаточної Перемоги над окупантом. На це його надихають рідні, які пишаються своїм «Козаком». А найбільше підтримує кохана дружина, котра служить із ним в одному підрозділі.
— Ми зупинили ворога і не дали йому просунутись вглиб країни. І я зроблю все, аби жодний окупант ніколи не дійшов до моєї домівки на Буковині. Ми вже вміємо ефективно нищити ворога і з кожним днем робимо це результативніше. Єдине, звертаюсь до всіх українців, які мають сили та можливості, – підтримуйте Збройні Сили України. Перемога буде за нами!
Фото Владислава Дем’яненка
