Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
«Коли росіяни не можуть вибити нас з позицій атакою, то вони просто руйнують навколо все, щоб ми не могли там більше оборонятися. Знищують під фундамент будинок за будинком. Які люди, така й тактика бою: випалити, знищити усе, хоча й людьми їх складно назвати…» — з цих слів розпочав спілкування із кореспонденткою АрміяInform водій гранатометного взводу на псевдо «Гора», який боронить Україну у складі однієї з бригад морської піхоти.
Народився та виріс чоловік на Вінниччині. Має технічну освіту. Разом з рідним братом до широкомасштабної війни мав бізнес, пов’язаний з автомобілями та перевезеннями по Україні. У 2015 році проходив строкову службу у одній із бригад Національної гвардії, де й навчився роботі з АГС-17. Як і більшість українців, чоловік не вірив у широкомасштабне вторгнення російської федерації в Україну, попри те завжди мав зібрану «тривожну валізу». Тому вранці 24 лютого 2022 року без паніки та зайвої метушні вже стояв у черзі біля дверей територіального центру комплектування.
— О 4 годині ранку 24 лютого я виїхав на роботу. Дорогою побачив перекритий шлях. Як виявилось, там неподалік була розташована військова частина, по якій вдарила російська ракета, але я на той час про це не знав. Повернувся додому, почав читати новини, а там: горить, палає, вибухає по всій території України. Подзвонив брату, ми взяли рюкзаки та пішли разом до територіального центру комплектування. Добровольців тоді було більше, ніж достатньо, — пригадує чоловік.
Разом з братом «Гора» охороняв важливі об’єкти Вінниччини, а вже за тиждень вони приєдналися до однієї з бригад морської піхоти.
— Наше озброєння дозволяє вести стрільбу з відстані до 2 кілометрів. Ми можемо бути поряд з піхотою як в ближніх окопах, так і окремо. Спочатку ми працювали в бойових порядках піхоти, іноді самі діючи як піхотинці. Але вже коли трішки набули досвіду, «порозумнішали», почали використовувати АГС-17 і працювати по ворогу з більшої відстані. Так і ефективніше, і менш загрозливо для життя. Маємо час навестися, прицілитися, скоригуватися. Як правило, працюємо по скупченнях живої сили. Допомагає нам в цьому аеророзвідка зі своїми «пташками». Крім того, це дозволяє не витрачати боєкомплект задарма, — розповідає захисник.
На жаль, у жовтні 2022 року рідний брат «Гори», з яким він пліч-о-пліч обороняв українців від російського агресора, дістав важке поранення та втратив кінцівку. Сталося це у бою під Давидовим Бродом під час звільнення Херсонщини від окупації. Чоловік розповідає, що той бій і для нього особисто був дуже важким.
— Самим важким для нас виявився перший вихід на поле бою. Бойове хрещення пройшло у запеклому бою, тому довелось відходити. На жаль, з втратами, — із сумом згадує морпіх.
Досвід та розвиток на війні має не абияке значення. Воїни мають бути взаємозамінними. Це на собі відчув «Гора». Коли загинув командир підрозділу, він взяв його обов’язки на себе. І чудово з ними впорався.
Під час звільнення Херсонщини від окупантів, перевіряючи бліндажі та окопи ворогів, наш герой був дуже здивований.
— Я мав змішані почуття: і сміх, і подив, і сум. Чесно кажучи, думав, що розповіді про те, як росіяни крадуть все, аж до трусів, були трохи перебільшеними, допоки на власні очі не побачив. Пральні машинки, мультиварки, мікрохвильовки, чайники, деякі з яких без дисків — це все було у них на позиціях. Усі бліндажі оббиті килимами, облаштовані краденими диванами. Одягу різноманітного багато з бірками, навіть манекена поцупили. Звалище і бліндаж одночасно. Навіщо вони те все прихопили, можу лише гадати. Живим ворога не бачив, тільки у вигляді «добрива», то ж не мав змоги запитати, — кепкує «Гора».
Після успішного виконання бойового завдання на південному напрямку чоловік з підрозділом відправився захищати східні рубежі нашої держави, де точаться дуже складні бої.
— У ворога безліміт на боєкомплект та на живу силу. Якщо ми економимо, працюємо лише по цілях, то вороги навпаки, розтрачають і не дивляться куди треба стріляти. Вони не думають про те, що там десь ще живуть люди. Вони знищують усе. Щодо безліміту на живу силу, то я часто дивуюся, чим їх там стимулюють. Вони лізуть як ті зомбі, їх косять, а вони все лізуть і це не припиняється. Населення у них багато, мабуть, їхні командири можуть собі таке дозволити, — усміхається «Гора».
Воїн розповідає, що попри усі негаразди, місцеве населення підтримує та чекає на визволення.
Вдома на чоловіка чекає дружина, батьки, брат, друзі та знайомі.
— Чекають вдома з перемогою. Дуже скучив за рідними. Іноді хочеться спокою, обійняти кохану дружину, послухати тишу. Але розумію, що поки йде така запекла війна, я повинен бути тут. Настрій бити окупанта є, сили є — будемо воювати, — говорить «Гора».
Фото з особистого архіву героя
