Навчально-науковий інститут фізичної культури та спортивно-оздоровчих технологій є структурним підрозділом Національного університету оборони України, який проводить підготовку курсантів, для подальшої служби на посадах…
Війна малює епізоди жахливих сцен. Якими запам’ятались перші дні широкомасштабного вторгнення юним українцям?
«На одному з блокпостів я на гітарі заграла гімн. Військові підхопили мелодію і стали співати. Це було дуже зворушливо…»
Анастасія Б., 17 років, м. Київ:
«24 лютого… О 5 ранку мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, війна почалась». Ми стали збирати речі. Потрібно було заправити машину – дорога мала бути складною.
«24 лютого мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, війна почалась»
Маршрут був вже продуманий – вирішили їхати по Житомирській трасі. Півтори години ми простояли на заправці у черзі. Мамі зателефонували друзі та сказали не їхати тією дорогою, тож ми змінили маршрут. Уже за 15 годин ми були на Львівщині… Згодом дізнались, що ті, хто обрав перший шлях, провели в дорозі декілька діб.
Ми оселилися в місті Стрий. Плели сітки, готували їсти військовим. Мама вмовляла мене виїхати за кордон, але я відмовилась: «Я народилася в Україні, в Україні й помру».
«Я сказала мамі: «Я народилася в Україні, в Україні й помру»
У середині березня ми вирушили до бабусі на Чернігівщину, не усвідомлюючи, що відбувається на той час на півночі України. Дорога була морально тяжкою – навкруги були сліди «руського міра»…
Ніколи не забуду епізод, який трапився зі мною на одному з блокпостів. Нас зупинили наші військові, аби перевірити машину. Ми довго чекали. Я взяла в руки гітару і заграла Гімн України… Вже за мить всі військові підхопили мелодію і залунали тихі, але такі проникливі слова: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…»
Це єднання я не забуду ніколи …»
«Чую – гул літака. Будинок почав трястися, наче паперовий. Раптом – два чітких звуки: «клац-клац»…»
Дмитро Д., 17 років, м. Ізюм, Харківська область:
«Лютий 2022 року для мене – це найгірша зима з усіх, які були у моєму житті. Я почув перший вибух у своєму місті за три дні після широкомасштабного вторгнення, коли загарбники підірвали міст у сусідньому населеному пункті. Проте я був спокійний і майже ні про що не думав. Але батьки нервували й постійно зривались одне на одного.
«Лютий 2022 року для мене – це найгірша зима з усіх, які були у моєму житті»
Згадую, як я сидів на вулиці з чаєм у руках. Чую – гул літака. Будинок почав трястися, наче паперовий. Раптом – два чітких звуки: «клац-клац»… Я був у ступорі, не розумів, що сталось. Аж раптом пролунав вибух. Лише він привів мене до тями. За ним другий… Тоді я навіть і подумати не міг, що це лише початок… – початок пекла!
«Тоді я навіть і подумати не міг, що це лише початок – початок пекла!»
…За час обстрілу свого міста я побачив багато неприємних речей, починаючи від сусідки-коригувальниці, закінчуючи мамою, яка втратила своє дитя у будинку, що палав…»
Цей страх я не забуду ніколи…»
«У бомбосховищі я бачив людей зі спустошеним поглядом… у нікуди»
Залишатись вдома було небезпечно. Вже за декілька днів після перших обстрілів ми з батьками і сестрою поїхали у старе бомбосховище, розраховане на дві тисячі осіб. Я був вражений – воно повністю було заповнене.
Не було, чим дихати. Діти постійно плакали… Ми сиділи в масках через пил, якого було дуже багато. Складалось враження, що там не прибирали ще з часів срср. Як я дізнався згодом, це бомбосховище було звичайним складом.
Я помітив одну дивну жінку, яка гойдала ляльку і наспівувала їй колискову. Вона дивилась, наче в нікуди… Мій однокласник впізнав у ній свою сусідку. В її будинок був приліт. Пожежа охопила дім. Живцем згоріла її дитина…. Здавалось, що вона залишилась в іншій реальності – там, де були всі живі…
Згодом я став помічати у бомбосховищі людей з таким же спустошеним поглядом… у нікуди, як у неї.
І цей погляд я не забуду ніколи …»
російський танк розстріляв будинок, у підвалі якого ховалося багато людей
«Первомайська вулиця мого міста у мене асоціюєтеся з пляжем – це було одне з найулюбленіших місць відпочинку. Біля нього стояла багатоповерхівка, де жили звичайні люди. На майданчику завжди грались діти.
Як мені розповіли згодом, російський танк розстріляв цей будинок, а люди, які на той час ховалися у підвалі, загинули… Їх було дуже багато… Серед них були жінки, діти, які задихнулися у підвалі під завалами…»
«Серед загиблих були жінки, діти, які задихнулися під завалами…»
І це відчуття ненависті до ворога я не забуду ніколи…»
«Мішу розстріляли окупанти, коли він пішов за продуктами…»
«Це було вже у квітні, під час окупації. В село привезли гуманітарну допомогу: борошно, крупи. Ворог став роз’їжджати на БТР по вулицях.
Два моїх друга – Міша і Толя, повертались додому з продуктами. Аж раптом вони помітили, що за ними їде ворожий БТР. Хлопці перелякались і побігли ховатися до першого ж будинку, який був поруч. Постукали. Перелякана жінка, яка жила в ньому, не відчинила двері…
Хлопці побігли далі й заховались у покинутому будинку неподалік, де і перечекали якийсь час. Вирішили повертатись додому городами. росіяни їх помітили і влаштували справжнє полювання, відкривши вогонь з кулемета. Мішу поранили – йому в груди потрапило декілька куль. На щастя, у Толі було лише декілька подряпин.
росіяни забрали пораненого хлопця і відвезли в невідомому напрямку…
Як з’ясувалось згодом, у шпиталь. Він не вижив. А я так і не побував у нього на могилі…
А ці втрату і горе я не пробачу ніколи!»
P.S.: Анастасія і Дмитро – однолітки, їм всього по 17. Вони розповіли кореспонденту АрміяInform, що минулого року визначитись з вибором майбутньої професії їм допомогла війна. Нині вони курсанти одного з військових вишів столиці. Ці такі юні, але водночас вже такі дорослі діти, не покинули Україну, не зрадили свою країну, а доєднались до війська, аби в майбутньому боронити мир на рідній землі…
