Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
Жителька Іванківської територіальної громади Валентина Ільченко виховала і поставила на ноги п’ятьох синів. Один із них сьогодні боронить Україну на фронті, другий, на жаль, у рашистському полоні, двоє наймолодших працюють. А найстарший Сергій після важкого поранення ось уже восьмий рік за допомогою матері вчиться відновлювати рухи, писати і говорити.
Сергій пішов воювати у складі 72-ї окремої механізованої бригади наприкінці 2014 року. Був дефіцит навідників танків, і хлопець швидко освоїв цю професію.
Вісім місяців воював на Донбасі. 15 серпня 2015 року під Старогнатівкою, де тоді тримала оборону бригада, Сергій дістав важке поранення. Куля ворожого снайпера пробила череп навиліт і травмувала мозок. Зазвичай після такої складної травми не виживають, але військові медики вкотре довели, що здатні робити дива.
Рана загоїлась, та лікарі в той післяопераційний час відзначали значні інтелектуально-мнестичні розлади, пов’язані з травмою мозку.
— За ці нелегкі роки боротьби за здоров’я Сергія у нього, дякувати лікарям і Богу, відбувається позитивна динаміка, — розповідає Валентина Миколаївна. — Став ворушити ногами, краще працювати лівою рукою, та й з правою є позитивні зрушення. Головна проблема з сухожиллям нижніх кінцівок, потрібно поступово їх розтягувати. Потихеньку повертається мова.
На стіні в кімнаті висить великий плакат з алфавітом, за допомогою якого Сергій і відновлює вимову слів. Допомагає й телевізор, за яким він повторює почуті слова та речення.
— Багато людей відгукнулись на нашу біду та підставили плече, — продовжує Валентина Ільченко. — Дуже вдячна колективу відділення нейрохірургії Головного військового клінічного госпіталю на чолі з Олександром Данчиним та доктору медичних наук Костянтину Романовичу Костюку, завідувачу відділенням функціональної нейрохірургії та нейромодуляції Інституту нейрохірургії імені Ромоданова. Завдяки цьому уважному лікарю у Сергія припинились судоми та важкі приступи, пов’язані з порушенням функцій головного мозку. Допомагають й волонтери — придбали для Сергія візок з електроприводом, закуповують ліки.
Рашистська навала принесла в сім’ю нові тривоги та проблеми. Уже вранці 24 лютого минулого року бронетехніка загарбників їхала селом. Під час окупації вороги кілька разів під’їжджали до хати Валентини Миколаївни, зазирали у двір, вночі світили ліхтарями, але зайти не наважувалися. Хтось із сусідів пізніше скаже, що окупанти знали, що в будинку живе АТОвець, можливо, знали, що напівпаралізований.
Але варто було одному з менших синів вийти за ворота, як його рашисти взяли в полон. Нелюдям було начхати на положення Женевської конвенції та на інші міжнародні правові документи, які забороняють захоплення заручників з числа цивільних осіб. Усього, за словами Валентини Миколаївни, з села полонили 5 цивільних чоловіків.
Велику допомогу до окупації сім’ї надавав місцевий священник отець Максим Козачина з Православної Церкви України. Родом із Луганщини, а у 2014–2015 роках був на війні капеланом.
— Він дуже часто бував у нас, молився за здоров’я Сергія, спілкувався з ним, — розповіла Валентина Миколаївна. — Отець Максим був за психолога і мав благотворний вплив на сина. Сергій завжди наче світлішав, коли священник заходив до кімнати, завжди радо його зустрічав. Адже наш гість був завжди бажаним у сім’ї. Він ніколи не мав якогось прибутку від своєї парафії. Навпаки, завжди все віддавав, був дуже скромною і доброю людиною. Говорю про отця Максима в минулому, тому що 27 лютого, коли він їхав на своїй старенькій машині на службу, рашисти зупинили його, витягли з авто і розстріляли. Для нас це було велике горе. Син часто його згадує.
Коли ліва рука Сергія зміцніла, він почав малювати. Його роботи експонуються в місцевому дитячому садочку. Віднедавна започаткував для себе ще одне хобі: почав випалювати по дереву.
А ще уважно стежить за новинами з фронту, особливо за тим, як воює його рідна 72-га бригада. Не всі слова Сергію ще вдається чітко проговорювати, але прощаючись зі мною, міцно потиснув руку і впевнено вимовив: «Перемога!».
