Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Навіть важко уявити, які круті повороти робить іноді доля в житті звичайних людей. Старший офіцер батареї САУ 2С3 «Акація» 36-річний Максим після школи вирішив стати професійним кухарем-кондитером. Закінчив Мелітопольське професійно-технічне училище, збирався все життя присвятити цій цілком мирній і корисній справі. Але його плани змінилися під час строкової служби.
У 2005 році чоловік був призваний до лав ЗСУ. Проходив службу в артилерійському підрозділі в Дівичках на посаді оператора-топогеодезиста. Через пів року підписав контракт і обійняв посаду командира відділення кухарів в окремій механізованій бригаді. Але згодом любов до артилерії перемогла й він вирушив опановувати навички гармаша в один із навчальних центрів. Вивчився на командира 100-мм гармати МТ-12 «Рапіра». Потім перейшов у гаубично-самохідний артилерійський дивізіон і обіймав різні посади в складі екіпажу 152-мм САУ2С3 «Акація». У цьому підрозділі зустрів драматичний 2014 рік. Після окупації Криму їх відправили на прикриття Херсонського напрямку. Виконували завдання з блокування узбережжя біля Скадовська й Залізного Порту від можливого прориву російських загарбників із Кримського напрямку. Потім у складі батальйонної тактичної групи вирушив на схід. Свій перший бій прийняв біля Савур-Могили. Їхній підрозділ став на заваді великій бронегрупі ворога, яка висунулася з території рф.
— Ми зайняли позиції в селі Степанівка й звідти відкрили вогонь прямим наведенням по колоні загарбників, — згадує події того дня Максим. — У колоні окупантів було 3 танки і 2 БМП, на броні багато піхоти. Відкрили вогонь осколковими снарядами. Бачили, як зупинилися машини, а окупанти почали стрімко розбігатися по посадках. Потім ще протягом доби намагалися стримувати їхнє просування. Але вони просто обійшли нас і ми опинилися в оточені. Нас почали накривати артилерією, більшість машин була пошкоджена, закінчувалися боєприпаси. Нам віддали наказ залишити техніку й у пішому порядку прориватися до своїх.
Зі слів Максима, вони пересіли на дві «мотолиги» (МТ-ЛБ), легкоброньовані тягачі, й у ніч поїхали в напрямку Савур-Могили. Було так темно, що дороги майже не було видно. В головну МТ-ЛБ відразу влучили з РПГ-7. Добре, що вона не вибухнула, люди змогли врятуватися. Всі пересіли на іншу машину й під безперервним обстрілом поїхали далі. З пошкодженого уламками бака витекло все паливо й хлопці пристосували замість нього звичайну 20-літрову каністру, якої вистачило, щоб дістатися визначеного місця. З військовими були й цивільні, які втікали від окупантів. Виходили з оточення майже чотири дні, але тоді пощастило й усі залишилися живими.
Наступною гарячою точкою для Максима стало Дебальцеве. У складі артилерійського дивізіону він забезпечив прикриття дій механізованих підрозділів. Знищували скупчення живої сили, техніки й укріплень окупантів. За дев’ять років неодноразово виконував завдання в районі проведення АТО/ООС. Але справжнім випробуванням для Максима стало повномасштабне вторгнення рашистів. На той час він уже закінчив Житомирський військовий інститут, отримав звання молодшого лейтенанта й перебував на посаді старшого техніка батареї. Його підрозділ перебував на Луганському напрямку й постійно ніс бойове чергування. Під Торецьком вони вперше відпрацювали по вказаних координатах, які їм надала аеророзвідка.
— Тоді треба було діяти в умовах жорсткого дефіциту часу, — згадав Максим. — Піхота постійно потребувала нашої підтримки. Швидко вийшли на визначене місце й звідти випустили 12 снарядів по скупченню живої сили окупантів. Потім ця робота стала вже повсякденною. Моїм головним завданням було забезпечити своєчасний ремонт пошкодженої техніки. Треба відзначити, що більшість ремонтних робіт проводилося безпосередньо на бойових позиціях у польових умовах. Тому що не було часу на її евакуацію в більш підготовлені місця. Бувало так, що дві САУ ведуть вогонь, а поруч ремонтна бригада відновлює перебиту гусянку чи намагається привести до ладу мотор, трансмісію та інші важливі вузли та механізми.
Сьогодні офіцер очолив посаду старшого офіцера батареї й займається забезпеченням вогневої підтримки дій механізованих підрозділів на Донецькому напрямку. Це дуже важлива робота, від якої залежить життя людей, які сидять в окопах і беруть на себе головний удар ворога.
— Щоб наші дії були максимально ефективними, необхідно враховувати безліч факторів, — ділиться бойовим досвідом Максим. — Але головним залишається рівень підготовки розрахунків. Якщо всі номери обслуги гармати знають, що і як робити, вміють взаємодіяти й розуміти один одного, завдання буде виконане успішно. Серед тих, хто приходить до нас, багато людей без досвіду. Тому навіть у бойових умовах не припиняємо їх підготовку. Для цих цілей у нас є машина, яку використовуємо як навчальну. Механіка-водія навчаємо експлуатації й особливостей водіння, навідників та заряджаючих — підготовки гармати до стрільби й алгоритму дій під час ведення вогню. Усе інше приходить з бойовим досвідом. Головне — навчити людей розуміти один одного з півслова, налагодити взаємодію та злагодженість. Це є запорукою успішного виконання завдання, — підкреслив Максим.
Фото з особистого архіву Максима
