Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
— Поки на нашій ділянці відповідальності спокійно, ми щодня окопуємось. Залучати техніку — надто ризиковано, тож нагострили лопати, кирки — і до роботи. — Юрій, командир роти однієї із окремих мотопіхотних бригад, що наразі тримає оборону на Запорізькому напрямку, проводить екскурсію своїми володіннями. — Потихеньку обживаємось, ось там буде буржуйка стояти, тут хлопці працюватимуть… Чи бурчать на мене побратими, що змушую їх з ранку до ночі з лопатами гарувати? Раніше вважали тираном, говорили: «Командире, чого ти нас задовбуєш цими копками?!». А потім були жорстокі бої на Донеччині, а з ними прийшло й розуміння, що гарні укріплення — то запорука виживання. Тепер до кістяка підрозділу, який пройшов пекло, доєднується й молодь: і пояснювати вже нікому не потрібно, що міцні окопи — це наша безпека та, врешті, життя.
— «Мажор!» — гукає командира один із сержантів, — нам би ще кілька гарних колод підвезти, є одна цікава задумка.
Після короткої розмови з підлеглим командир повертається до нашої групи. Питаємо, звідки такий гламурний позивний. Юрко усміхається:
— Я в армію потрапив за мобілізацією у 2015-му. Приїхав на збірний пункт у німецькому камуфляжі, новеньких «ловах» та тактичних окулярах. А там більшість хлопців були із сіл, я на їхньому фоні трохи виділявся. Вони кивали в мій бік, жартували: «Дивіться, мажор із Києва приїхав». Так відтоді й повелось.
Рік «Мажор» захищав Україну у складі 54-ї мбр. Тоді ж перекваліфікувався на зв’язківця, хоча військову кафедру в Севастополі закінчував за фахом «хімік».
— Я ж Присягу на вірність українському народові складав у Криму, отримав звання «молодший лейтенант запасу». Вчився там на фахівця-атомника. Мав потім повернутись до рідного Южноукраїнська та працювати на Південноукраїнській АЕС. Не судилось, у 2007 році переїхав жити до Києва. Туди ж повернувся і після демобілізації у 2016 році.
Коли активно почали точитись розмови про широкомасштабне вторгнення, Юрій чітко вирішив, що повернеться до війська. Тривожна валіза була напоготові. А о 5-й ранку 25 лютого чоловік уже був біля РЦК та СП за місцем прописки в Южноукраїнську та одразу потрапив у роту охорони при військкоматі.
— Усі стали на оборону міста. Ворога вдалося зупинити приблизно за тридцять кілометрів. А могло ж так статись, як і з Енергодаром. 100 відсотків, що у планах окупантів було захопити ПАЕС. Коли пряма небезпека минула, нас розподілили по бойових підрозділах.
«Мажор» разом із трьома десятками побратимів вирушили до новоствореного батальйону однієї із омбр. Досі побратими користуються будь-якою нагодою зустрітись і поспілкуватись, хоч і служать у різних ротах.
— Хтось потрапив у розвідку, хтось — у піхоту, проте так купкою і тримаємось. Разом набували досвіду на Донеччині. Наразі, звісно, війна зовсім не така, як це було під час АТО. Багато чого довелось навчитись. Штурмували ворожі позиції, відбивали атаки на свої. Так, бували й невдалі штурми. Виконували і результативні напади — вривались в окопи противника, нищили окупантів і відходили з мінімальними втратами. Такий результат для нас теж добрий, адже ми звичайна піхота, а не штурмовики.
Проти українських піхотинців на Донецькому напрямку воювали так звані денеерівці та вагнерівці. Часто між нашими та ворожими позиціями відстань була усього по кількадесят метрів. Зазвичай ворог користувався поганою погодою, аби почати штурм.
— Дощ, багнюка, бруд — а вони повзуть до нас на відстань кидка гранати, щоб закинути її нам в окоп, — розповідає «Мажор». — Дуже важко було вже на «Рубіні». Спочатку це була друга лінія оборони, проте ворог почав наступ, захопив сусідні позиції та поліз буквально з усіх сторін. Ми фактично тримали кругову оборону. На жаль,під час тих тяжких боїв у нашому підрозділі було багато поранених і загиблих.
Розповів комроти і про бій із ворожою ДРГ, під час якого українці знищили підполковника так званої днр.
— Ми тоді укріплювались у посадці, щось метушились трохи. Надвечір виявили диверсійно-розвідувальну групу противника. Запропонували їм здатись у полон. Вони не погодились. Зав’язався бій. Окупантів усіх знищили, ще й багато трофейної зброї взяли. Одним із ліквідованих виявився «денеерівський» підполковник. Згодом віддали їхні тіла «Чорному тюльпану» для обміну.
Сьогодні воїни з роти «Мажора» укріплюються на Запоріжжі. Впевнені, що ворог усе ж споробує наступати, але обіцяють — зроблять усе можливе, аби поламати його плани. Адже тут оборону тримають досвідчені та вмотивовані воїни.
— Хочу сказати всім українцям, щоб не хвилювались. У нас добре підготовлена армія. Я особисто відчуваю себе гарним фахівцем, знаю свою справу і сумлінно її виконую. Навколо мене — професійні воїни, які чудово розуміють, що за їхніми спинами — кохані та рідні. Ми знаємо, що захищаємо їх від підступного ворога, що воюємо заради діточок, за їхнє право жити у вільній країні, де панує свобода думки і слова, де вони можуть вільно висловлювати свої погляди та переконання. Ми не хочемо, щоб наші діти жили у країні, подібній до росії, і зробимо все від нас залежне, аби якомога швидше із перемогою повернутись додому. Ми захищаємо рідну землю, і нам ні перед ким не соромно.
Фото Владислава Дем’яненка.
