Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Наталія Карташева — волонтерка з Одеси, яка залишилась поза увагою загалу попри те, що у 2015 році жінка була нагороджена орденом княгині Ольги третього ступеня та відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції». Кореспондентці АрміяInfоrm вдалося зустрітися та поспілкуватися з пані Наталією.
— Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, з чого почався Ваш волонтерський шлях?
— Навесні 2014 року я побачила новину про те, що з Криму вийшли військові і їх розмістили в санаторії «Куяльник». Там був список з потребами для військових та їхніх родин. Поїхала в магазин, все купила, відправилась туди. Це було наше перше знайомство з військовослужбовцями бригади морпіхів. Потім організували перші блокпости в Одесі, де військові цілодобово несли службу, там теж було чимало потреб. Незабаром морпіхів перевели до Очакова, тож я почала їздити і туди, потім Маріуполь…
Пізніше до мене звернулась морська охорона, стала їм теж допомагати, так і пішла робота. Залучалися друзі та знайомі, писала про це у фейсбуці. Це був наш спільний внесок у перемогу над ворогом.
У мене є два періоди волонтерства: перший — з 2014-го по 2016 рік. На початку 2016-го я залишила волонтерську діяльність, тому що бачила — потреби вже немає. Повертатися не планувала. Але настала повномасштабна війна… Спочатку з чоловіком власним коштом купували необхідне для військових, але потім зважили, що, окрім волонтерства, в нас ще є родина та власний бізнес. Ми зрозуміли, що у фінансовому сенсі ми не впораємося самотужки. І я знову почала писати у фейсбуці — давайте допомагати. Це вже був другий період.
— Хто Ви за освітою?
— Зовнішня економічна діяльність, логістика — це те, чим я займалась 20 років. Мені доводилось чимало комунікувати, то ж я знайома з великою кількістю людей. Бізнес, митниця — це зв’язок з багатьма різними компаніями. Люди мене знають, довіряють. За багато років усім зрозуміло, хто є хто.
— Вас щось пов’язує з військовими?
— Нині мій чоловік перебуває в районі ведення активних бойових дій. Але у 2014-му ми не були знайомі. Тоді я почала займатися волонтерством, бо мене вразили військові, які лишились вірними присязі. Вони полишили свої домівки, нажите роками майно — це гідно поваги.
— Ви народилися і виросли в Одесі, яка до 2014 року мала досить проросійські настрої. Звідки така патріотична позиція?
— Тому що мене так виховали батьки, з духом свободи в серці. Хоча я б не сказала, що Одеса була зовсім проросійським містом. На Куликовому полі навесні стояла «купка» недоумків, більша частина з котрих були представниками російських спецслужб. Я 2 травня, як і вся Одеса, була там по інший бік барикади від тієї «купки». Перев’язувала голови нашим хлопцям, бачила сама, що накоїли ті проросійські виродки. Мабуть, це було неминуче — ці зіткнення мали відбутись, адже ця сволота чекала свого часу, щоб напасти. Але їх тут ніхто не чекає — вони мають або їхати звідси, або сісти в тюрму.
Після трагедії 2 травня почалися систематичні відвідування лікарень, тому що декілька чоловіків із «Правого сектору» були поранені. Це був ще один своєрідний напрям волонтерства — допомога пораненим 2 травня.
— Розкажіть, як Вам вдалося за короткий термін назбирати кошти на два нічні дрони?
— Я з тих людей, котрим постійно треба щось робити. Після народження доньки не працювала, а приділяла час лише дитині. Знайшла для себе нове хобі: випічка хліба. Помітила, що в мене добре виходить, і це надихнуло мене продовжувати щось творити. Потім вчилася кулінарній справі в італійців. Це така моя домашня забава, яка згодом також допомогла у зборі коштів.
Ну, а як збирати гроші в подальшому? Щось придумуємо. Ось вирішила до Різдва зробити штолени. Добре пішло. За 59 штоленів ми зібрали 219 тисяч гривень. Я думаю, що якби ті ж німці це побачили, вони були б шоковані. Але нам вдалося. Нам люди просто надсилали кошти, на які ми купили 2 нічні дрони. Це ж супер! 59 штоленів, 5 днів праці — 2 нічні дрони, я вважаю це класно!
— Ви працюєте як благодійний фонд?
— Так, саме благодійний фонд «Південний берег», засновником якого є мій чоловік. Він відкрив його у 2014 році, коли ми ще не були знайомі. Під час повномасштабної війни ми працюємо через цей ресурс. Усе офіційно та прозоро.
— Наскільки швидко Ви реагуєте на запити захисників?
— Завдяки довірі — дуже швидко! Мене дуже добре знають, тому що раніше в Одесі тих, котрі займались допомогою військовим, були одиниці. Тоді, коли в Одесі на Куликовому полі стояли «особи» з російськими прапорами, я була у Слов’янську на блокпосту. За допомогою комунікації мені вдалося скинути вантаж в Луганський аеропорт, і це було лише один раз. Я завоювала довіру. Ви бачили мою сторінку у фейсбуці — постійно публікую звіти до копійки.
— А як Ви контролюєте процеси, що ті речі, які даються на потреби військ, використовуються за призначенням на передовій?
— Все, що я передаю, по-перше документую в актах на 100%, а по-друге — завжди спілкуюсь з усіма: з комбригами, з командирами підрозділів. І тільки тоді, коли я вже їм довіряю, то починається співпраця з тією чи іншою бригадою. Мені хочеться знати, що те, що я віддаю, є в тих, кому воно потрібно. Якщо привезла снайперські приціли — вони повинні бути у снайперів, якщо це багато термобілизни і балаклав, то вони мають бути в тому підрозділі, який зараз «на нулі», якщо це якісь камери, то це треба для зв’язку, штабу, радистів. Я ставлю до відома командування бригади, вони все приймають, ставлять на баланс і передають безпосередньо тим, кому це потрібно. Працюю тільки так, і можу спати спокійно.
— Вірите в нашу перемогу?
— Авжеж! Вона буде! Інакше — ніяк! Це не тільки тому, що ми круті, не тільки тому, що це наша земля. Є якісь речі Божі. Те, що зараз робить росія, воно все їм повернеться. А для України зараз це не просто війна — це наш іспит, котрий ми всією країною повинні пройти.
— У вас чимало нагород від бойових бригад. Що вони для вас означають?
— Я не вкладаю в це особливого значення, окрім визнання моєї роботи. Мені взагалі соромно брати щось від військових. Як я кажу, у цьому «сезоні» я нічого не хотіла і прийняла лише дві нагороди. Одну від Залужного, адже обставини так склались, що це припало саме на мій день народження. А друга — відзнака від бригади морпіхів. Цей нагрудний знак був за номером 001, і він був моїм. Я розумію: якщо хлопці вирішили, щоб саме мій нагрудний знак був за номером 001, і вони його вручали не тільки волонтерам, а й військовим, котрі служать у бригаді. Я не могла відмовитись, у мене були сльози на очах, була дуже зворушена. Отже, напевно, я щось роблю добре.
Фото автора та з особистого архіву Наталії
Відео Євгеній Тристан
