У військовій частині наголошують, що важливим є не лише формальне повернення військовослужбовців до лав Збройних Сил, а реальне відновлення в системі, яке дозволить бійцям приступити до виконання завдань…
Військовий капелан має безліч іпостасей, поєднання яких є важливішим за їхню механічну суму. Він завжди більше, ніж священник і офіцер, бойовий товариш та добрий порадник. Військовий капелан — втілення людяності в нелюдяний час, уособлення добра та життєствердності на війні, де немов би має панувати зло і смерть. Через смиренну скромність священників, які не прагнуть мирської слави чи надмірної громадської уваги, чимало прикладів їхнього буденного героїзму лишаються маловідомими чи й зовсім не привертають уваги громадськості. Тим ціннішими є ті випадки, які лишились зафіксованими в історії. Один з них стався 80 років тому, 3 лютого 1943 року.
До початку 1943 року досягла апогею Битва за Атлантику, під час якої союзники по Антигітлерівській коаліції боролись за панування в Атлантичному океані проти нацистського флоту, представленого насамперед німецькими підводними човнами. Відомим епізодом цього протистояння стала доля транспортного корабля ВМФ США «Дорчестер», який наприкінці січня 1943 року рушив з Нью-Йорка, рухаючись у складі конвою SG-19 до американської військової бази у Гренландії. На судні перебували понад 900 осіб — військовослужбовці та цивільні робітники, а також члени команди.
Невдовзі після опівночі 3 лютого 1943 року поблизу острова Ньюфаундленд «Дорчестер» торпедувала німецька субмарина U-223. Внаслідок вибуху загинули й були поранені кільканадцять десятків людей, а уражений глибоко під ватерлінією корабель почав швидко тонути. Єдиним шансом на порятунок була термінова евакуація, вирішальну роль в організації якої відіграли чотири військові капелани, що перебували на судні.
Четверо сміливців належали до чотирьох різних конфесій: лейтенант Джон Вашингтон був римо-католицьким священником, лейтенант Джордж Фокс — священником методистської церкви, лейтенант Кларк Полінг належав до протестантської реформатської церкви, а лейтенант Олександр Гуд був юдейським рабином, належачи до реформатської синагоги. Вперше вони зазнайомились в армійській школі військових капеланів при Гарвардському університеті, де між ними зав’язались товариські стосунки.
Після удару ворожої торпеди на «Дорчестері» панував хаос — сотні погано одягнених зі сну людей у темряві й холоді шукали шляху до порятунку. Вночі через задуху переповненого трюму вони порушили наказ спати одягненими й у малозручних рятувальних жилетах і тепер шкодували про це. Чотири військові капелани стали тими, хто зорієнтувався у ситуації найкраще — серед пануючого безладу і метушні вони найшвидше опанували себе і виявили найкращу організованість.
Священники допомагали вибратися з трюму на палубу та знайти одяг, роздавали рятувальні жилети, підбадьорювали сідати у шлюпки та стрибати у воду, щоб дістатися плотів. Коли запаси жилетів скінчились, усі четверо не вагаючись віддали свої власні, аби тільки допомогти врятувати якомога більше людей. Лишившись на палубі «Дорчестера», капелани молитвами і співом релігійних гімнів підбадьорювали всіх, хто гинув разом із ними. Ті, кому пощастило врятуватись, згадували, як бачили чотирьох священників, які підтримували один одного, і чули релігійні гімни, які вони співали на різних мовах — івриті, латині, англійській. Врятуватись тоді пощастило лише 230 людям з числа тих, хто перебував на борту корабля.
Подвиг військових капеланів вразив американців, а за ними й увесь світ. У грудні 1944 року священників посмертно нагородили медалями «Пурпурове серце» та хрестами «За видатні заслуги». 1948 року у США випустили присвячену «чотирьом безсмертним капеланам» марку, а 1960 року американський Конгрес одноголосно затвердив медаль «Чотирьох капеланів», яку вручили родичам священників. Зрештою 1998 року, на честь 55-ї річниці подвигу, спеціальною резолюцією Сенату США було встановлено «День чотирьох капеланів», який відзначають щороку 3 лютого.
Ілюстрації з відкритих джерел.
