Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Нещодавно АрміяInform розповідала історію про втечу від мобілізації в росії двох її громадян, що примудрилися переплисти бурхливу в цю пору року Берингову протоку й дістатися Аляски на саморобному плавзасобі. Як виявилося, на такі подвиги — не рахуючи втеч десятків тисяч призовників із мобрезерву «другої армії світу» в Казахстан — здатні й «криваві буряти». Знайшовся таки посеред представників цього ласого до вбивств, зґвалтувань і мародерства в Україні етносу «виродок», якій втік від примусової мобілізації в… Південну Корею.
Узагалі-то він був не один. За словами адвоката Лі Чон Чана, троє чоловіків-росіян прибули в аеропорт Інчхон у Південній Кореї у жовтні минулого року, та двоє — у листопаді. Але оскільки їхні заяви про надання статусу біженця були відхилені міністерством юстиції цієї країни, всі вони нині стали його клієнтами.За словами Лі, вони тепер живуть на території аеропорту в очікуванні рішення щодо своєї апеляції, яке буде озвучене 31 січня.
Втікачі існують, як-то мовиться, на бобах — без триразового харчування й медичної допомоги, перучи одяг руками з милом тощо. Але в цілях впливу на рішення суду залюбки ремствують на камеру і диктофон журналістам про свою високоморальну мотивацію. Чому аніяка мораль тут ні до чого — читайте нижче.
Історію того ж бурята записала журналістка Мішель Йе Хі Лі й опублікувало авторитетне американське видання The Washington Post. Володимир Марактаєв, 23-річний студент університету з республіки бурятія в Сибіру, розповідає, що отримав повістку на мобілізацію 24 вересня. Й того ж дня, покинувши наречену, втік із дому. Він, мовляв, проти війни, на якій загинуло вже забагато його одноплемінників та росіян узагалі.
Увага, цитата: «Я не хочу завдавати людям болю. Я також не хочу вмирати. Але я відчуваю, що цей конфлікт має виключно політичний характер, — каже Марактаєв. — На мою думку, це імперіалістична війна, завоювання…сусіднього братнього народу. Я дуже поважаю українців за те, що вони боронять свій дім».
Не знаю, чи можуть бути в нього в Україні брати, окрім тих, що вбивають українців. Але ж зверніть увагу! Марактаєв не відмовився від мобілізації відкрито, не висловив публічний протест. Просто втік, покинувши кохану! Й тепер животіє в Інчхоні в пошуках притулку в країні, де до виконання військового обов’язку ставляться більш ніж серйозно.
Південна Корея й так має дуже низький рівень прийому біженців, а цю п’ятірку росіян взагалі визнала негідними навіть для подання заяви про політичний притулок, з ходу відхиливши відповідну заяву. Міністерство юстиції Південної Кореї визнало їхні клопотання як такі, «що не заслуговують на розгляд» з тієї причини, що відмова у призові на військову службу в своїй країні не є підставою для визнання особи біженцем.
Логічно, правда?
Але болотні ухилянти оскаржили це рішення: «Це наш останній шанс тут, у Кореї», — сказав один із цих чоловіків, якому 31 рік, на умовах анонімності, побоюючись за свою безпеку в разі потенційної репатріації.У пресрелізі, випущеному південнокорейською групою із захисту прав людини, міститься заклик до уряду прийняти заяви російських чоловіків, позаяк «вони відмовляються стати «зброєю вбивства», і якщо вони повернуться додому, ймовірно, будуть затримані або примусово мобілізовані.
Усе ж, на думку адвоката Лі Чон Чана, який ними опікується на громадських засадах, у втікачів є деякі шанси залишитися у його країні. Він плекає на таке надію, бо Південна Корея офіційно назвала вторгнення росії в Україну «незаконним та нелегітимним», та приєдналася до Заходу в запровадженні економічних санкцій. Хоча й обережно ставиться до своїх двосторонніх відносин із Москвою, через що відхиляє неодноразові прохання Києва про надання Україні летальної зброї, обмежуючись непрямою військовою підтримкою.
Лі надіється, що суд піде на поступки через юридичні прецеденти по аналогії до справ сотень єменців і понад 1200 сирійців, які прибули до Південної Кореї, щоб урятуватися від війни вдома. Більшості цих заявників зрештою відмовили у статусі біженця, але їм було надано річні гуманітарні візи.
От і живе пан Марактаєв із «соратниками» у закутках аеропорту — все ж краще, ніж у юрті. Кожному своє: кому — милостиня, кому — бій за свою землю. Хоробрим зрозуміти легкодуха важко…
