Як встановив суд, 18 грудня 2024 року обвинувачений створив у месенджері Telegram групу під назвою «Чат гроза на дорозі» та особисто адміністрував її, організувавши безперервне наповнення…
Кореспондент АрміяInform зустрілась з Ростиславом Приступою — морпіхом з позивним «Бурштин». Хлопець розповів про пекло Маріуполя й полон, а також про оберіг, який допоміг йому вижити.
«Вранці 24-го лютого я прокинувся від слів: «Вставай, по Маріуполю вже приходить»
— Ростиславе, звідки Ви родом? Як потрапили до війська?
— Я з Рівненщини. У дитинстві захоплювався футболом, завжди мріяв стати військовим. Після закінчення школи навчався на слюсаря з ремонту автомобільних двигунів. До війська потрапив у 2016 році. Був гранатометником. Відслужив два контракти. Побував у чотирьох ротаціях у районі ООС.
— Де Ви зустріли ранок 24 лютого?
— У Маріуполі. Напередодні я відстояв у наряді: думав, що матиму попереду декілька вихідних. Того ранку я прокинувся від слів: «Вставай, по Маріуполю вже приходить». Вже з 8-ї години ми почали оформлювати мобілізованих. Тієї миті я не вірив, що до нас так швидко дійде це пекло. Проте вже за тиждень на окраїні міста почались бої. Згодом нас взяли в кільце. Я зателефонував брату та сказав: «не хвилюйтесь, все нормально, ми ж не на Титаніку». Я навіть уявити не міг, що ситуація виявиться гіршою…
«Я зателефонував брату та сказав: «не хвилюйтесь, все нормально, ми ж не на Титаніку». Я навіть уявити не міг, що ситуація виявиться гіршою…»
Звичайно, до останнього ми вірили в те, що місто вистоїть. Нам говорили протриматися тиждень, що йде підмога. І так щодня. Відчаю якогось не було, навіть коли я отримав поранення на «Азовмаші»…
«Зранку одна баночка сардин на трьох і ввечері пів стакана каші. Так ми харчувалися майже місяць»
Згодом нас евакуювали на «Азовсталь». Надії вирватися з пекла в нас були до останнього. Проте коли кільце наростили вже в три лінії, всім стало зрозуміло, що звідси нам живими не вийти.
Два місяці я пробув на «Азовсталі». Наш бункер окупанти пробили з корабельного снаряда. Засипало кухню. Почалися проблеми з їжею: зранку одна баночка сардин на трьох і ввечері пів стакана каші. Так ми харчувалися майже місяць.
13 березня загарбники почали штурм. Ми побігли на пост, аби допомогти нашим хлопцям. Потрапили під мінометний обстріл. Я дістав поранення — осколок влучив у спинний мозок. Мене евакуювали в госпіталь. Потім був полон…
«Коли повернусь додому, обов’язково зроблю собі шеврон з таким надписом: «потомственний бандерівець»
— Які випробування долі чекали на Вас у цей час?
— Весь час на нас морально тиснули: казали, що ми Україні не потрібні, що про нас вже всі забули. Коли я був у шпиталі, то навіть на рентген не вивозили.
Згадую допит їхньої військової поліції. Коли вони дізналися, що я родом із Рівненщини, то один із них прокричав дуже суворо: «Ех, ти, потомственний бандерівець». Я посміхнувся йому в обличчя. Тієї миті я пообіцяв собі: «коли повернусь додому, обов’язково зроблю собі шеврон з таким надписом».
— Коли Вас звільнили з полону?
— 29 червня. До цього нас відправляли на обмін чотири рази. Двічі моє ім’я не потрапляло в ці списки. Було навіть таке: хлопців саджали в машини, вони від’їжджали на 60 метрів від лікарні, а потім їх вертали назад. Казали, що нібито «Україна відмовилась їх забирати». Але ми розуміли, що це були провокації.
Хлопців саджали у машини, вони від’їжджали на 60 метрів від лікарні, а потім їх вертали назад. Казали, що Україна відмовилась їх забирати. Але ми розуміли, що це були провокації. «Незадовго до всіх цих подій я знайшов хрестик Святителя Миколая та маленьку іконку, які стали мені оберегом»
— Що допомогло вижити?
— Родина. Я постійно згадував найрідніших людей, друзів. Дуже хотів їх побачити, обійняти. Думав, якщо я пережив пекло в Маріуполі, то з полону повернусь живим сто відсотків. Цікаво, що незадовго до всіх цих подій, я знайшов хрестик Святителя Миколая та маленьку іконку. Часом мені здавалось, що саме ці речі стали мені оберегом. З тих пір я завжди ношу їх із собою.
— Які плани на майбутнє?
— Хочу й надалі продовжувати служити. В планах — навчання. Хочу стати офіцером. Лікарі мені казали, якби мені зробили операцію у перші дві години після поранення, то я вже давно був би у строю.
— Про що мрієте?
— Напевно, як і всі українці — про найскорішу нашу перемогу!
