Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Вікторія до 2014 року працювала лікарем у цивільних медичних закладах, а з початком збройної агресії росії на сході держави перейшла до Луцького військового госпіталю.
— Я стала військовою, бо тут я потрібніша. Спочатку як працівник Збройних Сил України, а з 2016 року підписала контракт, — розповідає лікар. — Ми не рахуємо пацієнтів, бо їх дуже багато, але щодня своїми діями ми рятуємо життя й здоров’я військовослужбовців і в такий спосіб наближуємо перемогу.
Її робота — знати про хворого все.
— Вперше я поїхала на схід України у 2018 році. Це було до введення режиму тиші. Вдруге — вже після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Нещодавно повернулася з Донеччини, де у складі польового госпіталю виконувала завдання за призначенням упродовж кількох місяців, — розповідає Вікторія. — У військовому мобільному госпіталі часом бували дні, коли відразу було сотня, півтори сотні поранених.
Військовослужбовці не шкодують свого здоров’я й готові жертвувати собою заради інших. Часто вони свідомо відмовляються від евакуації, щоб мати можливість тримати в руках зброю та виконувати завдання свого підрозділу та утримати лінію фронту.
— Дуже висока вмотивованість військовослужбовців. Ті, хто поранений, хочуть якнайшвидше одужати та повернутися на фронт, щоб нищити ворога.
Це ті люди, які все життя жили та розвивали нашу державу, збагачували надбання своїх батьків та дідів, а зараз хтось собі вирішив, що це можна забрати. У війську наразі чимало старших людей. Серед тих, хто лікується — багато пенсіонерів, ветеранів бойових дій, що за станом здоров’я можуть не служити, але вони хочуть і будуть, аби їхнім дітям та онукам не довелося брати до рук зброї.
Фото та відео авторів
