Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
«З кожним днем розумів, що шансів вижити все менше. Їжі й води майже не було, лише залишки сухпаїв полеглих бойових товаришів. Зі мною був побратим, він зазнав чотирьох кульових поранень нижче спини. Одна куля біля нирки, ще дві пройшли крізь м’які тканини, але була сильна кровотеча». Так про одинадцять днів у тилу ворога згадує воїн 241-ї бригади Сил ТрО ЗСУ із позивним «Найк».
…У дитинстві в «Найка» була мрія — стати десантником. Потім — поліціянтом, рятувальником.
Хто ж думав, — розповідає чоловік, — що ці мрії здійсняться в другій половині життя.
Юрист за освітою, інженер-електронік за фахом, разом з родиною мирно жив у Києві, аж поки 24 лютого росія не почала широкомасштабне вторгнення в Україну. Цей день «Найк» згадує так:
— 24 лютого в мене почалось о 5-й ранку. Дружина розбудила і сказала, що почалась війна. Плакала. Молодша донька мало що розуміла, а старша дуже емоційно це сприйняла. Коли я це побачив, то зрозумів, що шлях у мене один — до військкомату.
Тож військовий сказав родині, що йде на роботу, та замість цього пішов до територіального центру комплектування. Так опинився на службі в Силах ТрО.
Після того, як рашисти втекли з Київщини, виконував завдання на сході країни, неподалік Бахмута.
Там під час бойового виходу «Найк» та його побратими потрапили в засідку.
«Найк» каже, що після цього він опинився в канаві. Росіяни не стали відправляти на місце бою групу зачистки. Перечекавши пів години, чоловік вирішив перевірити, чи не залишився хтось із його побратимів живим. Так він натрапив на Євгена. У чоловіка було чотири кульові поранення.
— Я його перев’язав. На щастя, Євген міг рухатись, — розповідає «Найк».
Спочатку вони вирішили, що йти до своїх треба ввечері. Та пройшовши десять кроків, зрозуміли, що Євген ще надто слабкий.
— Їжі й води майже не було, лише залишки сухпаїв побратимів. На сьомий день ми зрозуміли, що їжі нам не вистачить. Тоді почали будувати свій маршрут. Треба було йти в обхід позицій ворога, бо ми були в тилу росіян.
На одинадцятий день «Найк» з Євгеном почули, що ворожих дронів над ними немає. Тоді вони рушили до позицій українських військових… Після цього чоловіки потрапили в госпіталь у Бахмуті, там Євгену надали кваліфіковану допомогу, і за кілька днів він вже був у лікарні в Дніпрі.
На запитання, які навички, знання, їх врятували, «Найк» відповідає:
— Нам пощастило, що на п’ятий чи шостий день пішла дуже сильна злива. За допомогою пончо нам вдалося зібрати близько десяти літрів води. Потім ми позбирали всі аптечки, і в нас був матеріал для перев’язок. Пощастило, що в мене був спрей-антисептик для рук. Ним ми оброблювали рани, — згадує військовий.
Помовчавши кілька секунд, він додає, що їм також і Бог допоміг.
— Там я переконався, що він є. Допомогла відсутність шкідливих звичок. І я, і Євген постійно займались спортом. Це дало змогу протриматись його організму ці 11 днів, — додає «Найк».
Він каже, що Євген нині продовжує служити.
— Ми в різних ротах, але стали друзями. Рани загоїлися, він одужав, тримається молодцем.
Фото — Віктор Дехтяр та з особистого архіву «Найка»
