У Білгород-Дністровському на Одещині суд виніс вирок місцевому жителю, якого обвинувачували у перешкоджанні діяльності Збройних Сил України під час воєнного стану. Чоловік адміністрував…
З обов’язковою теплою усмішкою на обличчі та у «бойовому» настрої зустрічає кожен новий день старший сержант Олександр на позивний «Манюня». Нещодавно, після поранення, життя вкотре змусило його пройти випробування на мужність. Але, навіть втративши кінцівку, морпіх не планує залишати військо. Єдине, про що цей військовий мріє — максимально швидко відновитися й повернутися до своїх побратимів.
Таким цілеспрямованим та впевненим у своїх силах Олександр був із дитинства. Тому, коли у 2016-му він закінчив школу і повідомив батькам, що вирішив вдягнути військовий однострій, жодні вмовляння матері відмовитися від цієї ідеї на нього не подіяли.
— Звісно, як будь-яка інша мама, моя теж надзвичайно сильно переживала за свого сина. А ось батько зрозумів і підтримав мій вибір. Він сказав, що захищати свою країну — це найпочесніша справа. Так я у 17 років став курсантом Військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, — пригадує воїн.
По випуску, після майже 3 років навчання, у лютому 2019 року Олександр потрапив до однієї з бригад морської піхоти спочатку на посаду командира відділення-командир машини, а згодом він став головним сержантом роти.
— Ще під час навчання я обрав інженерну спеціальність, бо професія сапера давно мені подобалася. Вона надзвичайно цікава, ти завжди розвиваєшся і ти мусиш безперервно навчатися. Це ще й творча робота. Сапер має проявляти кмітливість, продумувати майбутні кроки, аби мінімізувати можливі ризики, — пояснює морпіх. — Знання, здобуті за час навчання, звичайно виявилися корисними, але справжнього бойового досвіду завжди набуваєш на полі бою. Моя перша ротація на схід була вже за декілька днів після випуску. Там вперше довелося працювати не в «тепличних» умовах, а під ворожими обстрілами.
Але по-справжньому важкими для підрозділу «Манюні» стали бойові будні після широкомасштабного вторгнення рф в Україну. Відтоді морпіхи практично забули про відпочинок і працювали на найгарячіших ділянках фронту. І завжди їм вдавалося уникати біди, аж до 11 листопада. Тоді фортуна відвернулася від свого улюбленця-сапера, хоча це з якого боку розглядати…
— У той період наші воїни добряче гателили рашистів на Херсонському напрямку. Традиційно ворог при втечі рясно всівав українську землю своїми мінами. Тож для нас роботи було, як розумієте, більш ніж достатньо. Ось так під час чергового завдання ми з групою займалися розмінуванням де- окупованої місцевості. Ворожі «сюрпризи» були чи не на кожному кроці. І так сталося, що один з них виявився добре прихованим. Все трапилося дуже швидко — пролунав вибух, впав на землю і побачив, що кінцівки нема… — згадує Олександр.
Відтоді минуло більше ніж місяць і не було дня, коли б морпіх не рвався до своїх. І хай йому зараз доводиться терпіти нестерпний біль, він ні про що не шкодує. Попереду на воїна чекає тривала реабілітація, але Олександр готовий тренуватися вдень і вночі, бо в нього є стимул — якнайшвидше стати на ноги, щоб разом з побратимами перемогти у цій війні.
— Щойно стану на ноги — повернуся до строю. А потім, коли ми нарешті виженемо окупантів з нашої землі, я подарую своїй коханій найкрасивіше весілля, побудую дім і міцну родину. Звісно, військову справу я не покину, адже досвід, який ми сьогодні набуваємо, вартує куди дорожче, ніж настанови і поради із підручників. І його потрібно застосовувати у підготовці майбутніх поколінь військових, — каже Олександр.
Фото з особистого архіву Олександра
