У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
Світ побачив навчальний посібник «Від Майдану до Майдану: новітня історія української журналістики (1989–2019)», виготовлений у видавничому центрі «Академія» та надрукований на Харківській книжковій фабриці «Глобус».
Його автори — завідувач кафедри соціальних комунікацій та аудіовізуального мистецтва Київського міжнародного університету Юрій Нестеряк, доцент кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юлія Нестеряк і давній друг та колега військових журналістів, фотокореспондент газети «Голос України» Олександр Клименко.
Після презентацій посібника в Укрінформі та Національній Спілці журналістів України співавтор видання Олександр Клименко завітав до пресцентру АрміяInform.
— Чи не найголовніше значення цієї книги-посібника, над якою не один рік працювали науковці-журналісти Юлія та Юрій Нестеряки в тому, що вона вийшла під час війни, — розповідає військовим журналістам АрміяInform Олександр Клименко. — Це свідчення того, що ми, українці, навіть під час повітряних тривог, нещадного бомбардування наших міст і сіл, оплакування жертв російської агресії, в умовах обмеженого постачання електроенергії здатні досліджувати і творити.
Щодо безпосередньо видання, то це дійсно перше комплексне дослідження новітньої історії української журналістики та розвитку національного інформаційного простору України в період 1989-2019 років. Можливо, не все вдалося охопити, не про все розповісти, але починати писати історію комусь було необхідно. Уже зараз висловлюються побажання починати роботу по ще одному — другому, виданню цього посібника, адже нинішня книга закінчує дослідження 2019 роком. Можливо надалі для роботи над посібником буде залучено більше журналістів та науковців.
До речі, навчальний посібник «Від Майдану до Майдану» рекомендовано до друку Ухвалою Науково-методичної ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він пропонується студентам, аспірантам, викладачам, науковцям, фахівцям інформаційної галузі та широкому колу читачів.
— Чому точкою відліку дослідження слугує саме 1989 рік, а не, скажімо, рік здобуття незалежності?
— «Спочатку було слово». Так ось, саме у 1989 році в Україні зароджуються незалежні засоби масової інформації. Починає працювати створений Володимиром Іваненком приватний незалежний телеканал ТОНІС, а відомий український журналіст Сергій Набока став співзасновником і генеральним директором Української незалежної інформаційної агенції «Республіка» (УНІАР). Тому, на переконання авторів, саме з 1989 року бере свій початок новітня історія української журналістики.
І саме в липні 1989 року відбулись передвісники народних віч та мітингів — шахтарські страйки, як феномен української демократії. Вони, а згодом й студентські протести, більш відомі, як «Революція на граніті», у жовтні 1990 року, стали одним із поштовхів до зміни економічного й політичного ладу у 1991 році.
На ці ж роки припадає бум самвидаву. Це теж була одна з форм спротиву комуністичному режиму. В той час в Україні виходили близько 1200 неофіційних газет. Про це теж іде мова в посібнику.
— Олександре, чому саме тебе обрало журналістське подружжя Нестеряків для участі в цьому проєкті та чи задоволений ти сам своєю роллю в ньому?
— Юлія і Юрій давно знайомі з моєю фотожурналістською творчістю і знали, що я маю неабиякий фотоархів. Мабуть, це стало визначальним в підборі моєї кандидатури.
Щодо моєї ролі в проєкті. Для будь-якої книги візуалізація дуже важлива, а особливо в підручнику чи посібнику. Світлина завжди більш об’єктивно розповідає про подію, ніж текст, який може бути суб’єктивним. Звісно, якщо вона не піддавалася фотошопу. Я, наприклад, в своїй творчості фотошоп повністю ігнорую.
Якщо відверто, то я не рахував, скільки фото увійшло до книги. Кажуть, що їх близько 80. Але підбирав світлини зі свого багатотисячного архіву дуже ретельно. Намагався проілюструвати всі періоди розвитку української журналістики за тридцятирічний період. І щоби до видання увійшли фото не лише із знаковими постатями, а миттєвості з життя пересічних українців. На мій погляд, мені це вдалося. Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, який був присутній на презентації в Укрінформі, наголосив, що підготовлена нами книга «більше, ніж навчально-наукове видання, це фотоілюстративна і змістовна історія епохи». Така оцінка відверто надихає.
— На жаль, за лаштунками світлин залишається апаратура, якою вони робилися наприкінці 80-х і в 90-х роках. Молоде покоління фотожурналістів позбавлено такої екзотики, як проявник та закріплювач, не кажучи вже про плівочні фотоапарати. До речі, яким був твій перший фотоапарат?
— Коли я навчався в 7-му класі, батько купив мені фотоапарат українського виробництва «Київ-30», в якому застосовувалася 16-міліметрова неперфорована плівка, або перфорована у пластмасовій касеті на 25 кадрів. Чому вибір пав саме на цей апарат, достеменно вже не пам’ятаю. Але пам’ятаю, як прийшов до магазину купляти ванночки для проявлення та закріплення фотографій. А якийсь чоловік каже: «Не купуй все це, а приходь до нас на станцію юних техніків». Так я потрапив до гуртка юних фотографів, а його керівник став моїм першим вчителем.
Згодом батько купив мені вже більш досконалий апарат «Кив-4М», а «Київ-тридцятий» у 1975 році подарував в селі своєму другу. І ось років 5-6 тому заїхав в село, а на зустріч мені друг дитинства іде і каже: «Сашко, хочу віддати тобі той фотоапарат, що ти мені колись подарував. Плівки вже немає, а тобі пам’ять буде». Ось так мій перший фотоапарат повернувся до мене.
Щодо вчителів, то їх у мене було багато, і кожному я вдячний за досвід, за науку. З плівки на «цифру» перейшов десь у 2002-2003 роках. Але бачки для проявлення плівки досі зберігаю.
— Повернемось до видання. Воно, образно кажучи, ще тепле після друку, але встигло побувати за кордоном.
— Так. Днями на факультеті політичних наук і журналістики Університету імені Адама Міцкевича у польській Познані відбувся науковий семінар «Новітня історія журналістики в Україні: 30 років сміливості». Тож ми разом з Юлією та Юрієм Нестеряками презентували там нашу книгу «Від Майдану до Майдану: новітня історія української журналістики (1989-2019)». З великою приємністю це робили в крані, яка так багато допомагає нашим людям під час російської агресії.
Учасниками семінару були переважно викладачі та науковці вишу. Звичайно, було багато запитань про російську агресію і конкретно про роботу журналістів та функціонування засобів масової інформації в умовах війни.
Для мене цей захід був особливим ще й тому, що у червні 2016 року в Колегіумі Полонікум в Слубіцах, в одному з відділень університету, відбувалася моя фотовиставка про російсько-українську війну перших років, а фото і дотепер розміщені на стінах навчального закладу.
Фото Дмитра Юрченка
