Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Костянтин Рєуцький — луганець, український правозахисник, журналіст, а нині — боєць ТрО. Історія, яку він розповів кореспонденту АрміяInform, про його особисту війну за рідне місто та Україну, а також про неймовірних людей, які зустрічались на його життєвому шляху.
Про «журналістику рішень», Євромайдан та початок війни
— Костянтине, розкажіть про себе — звідки Ви родом?
— Я народився на далекому Сході, в Хабаровську, в родині, яка належить до військової династії. Дідусь часто переїжджав з міста у місто. Моє дитинство минуло у Луганську. У 2001 році закінчив Східноукраїнський державний університет, де здобув фах інженера-технолога. Проте обрав для себе журналістський шлях. Багато писав на соціальну тематику, зокрема про проблеми сиріт. «Журналістика рішень» — так цей жанр стали називати через 15 років.
— Я знаю, що Ви брали активну участь у Євромайдані у 2013-му. Які епізоди малювало життя в той період?
— Так, в перший же день Євромайдану ми були на протестах в столиці, проте одночасно намагались підіймати людей і у Луганську. Займались правозахистом, виступаючи за побудову в Україні відкритого демократичного суспільства.
У 2014 році я змушений був виїхати з рідного міста. Ситуація там на той час була доволі напруженою. Ми «стриміли» події з гарячих точок, продовжували працювати як документатори в Криму. Вже у перші роки війни як кореспондент я побував у найгарячіших точках Донбасу.
«Вже у перші роки війни як кореспондент я побував у найгарячіших точках Донбасу»
Один день полону, або «В гостях» у ворога…
— Розкажіть про полон. Як це сталося?
— Вперше ми познайомились з російськими військовими, коли наших колег забрали у полон. Нас залякували, забирали фотоапаратуру. Наприкінці квітня 2014 року за проукраїнську позицію я потрапив до бойовиків, які захопили будівлю Луганського обласного управління СБУ. Зі мною був мій колега — журналіст Антон Голобородько.
На щастя, це був лише один день полону. Окупанти влаштували нам справжню «екскурсію», демонструючи всю примітивність «русского мира во всей красе». Сподівались, що ми напишемо про них «правду». Представляли нам людей, які називали себе українськими трактористами і які чомусь розповідали нам про чеченську війну. Вони демонстративно показували нам українські паспорти, при цьому ховали сторінки з пропискою. Це були недолугі показові виступи ворога, які були їм зовсім не на користь.
Нас відпустили, адже друзі підняли великий галас у медіапросторі. Окупанти намагались нас використати як журналістів, проте нашкодили самі собі — правда про них вже наступного дня опинилась в інтернеті.
Окупанти намагались нас використати як журналістів, проте нашкодили самі собі — правда про них вже наступного дня опинилась в інтернеті.
«Нашою місією стала допомога тим, хто постраждав від російської агресії в Україні»
— Розкажіть про фонд допомоги переселенцям, який Ви очолили.
— З самого початку АТО ми допомагали місцевим і військовим. Створили фонд, в якому працювали люди різних професій з активістського середовища Луганського, Донецького регіонів і Криму. Нашою місією стала допомога тим, хто постраждав від російської агресії в усій Україні.
Багато працювали на Луганському напрямку. Займались розселенням переселенців. Загалом за весь час роботи ми надали допомогу близько 500 тис. особам.
Крім того, документували злочини, адвокатували на національному та міжнародному рівні — починаючи з невибіркових обстрілів цивільної інфраструктури, закінчуючи викраденнями і пограбуваннями, стратами українців. Цю інформацію ми збирали разом з іншими активістами. Згодом сформувалась коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі», яка нараховувала близько 30-ти громадських організацій.
«Наші люди насправді неймовірні — це правда»
— Початок широкомасштабного вторгнення… Де Ви зустріли ранок 24 лютого?
— У Сєвєродонецьку. Мене розбудив дзвінок о 5 ранку. Після виступу путіна і проголошення так званої спецоперації, почали телефонувати люди з українського прикордоння. Лунали вибухи, хоча для Сєвєродонецька це була звичайна справа. Того ж дня ми почали евакуацію персоналу: спочатку до Києва, а потім до Ужгорода.
Більшість моїх побратимів були вже на бойовому чергуванні. Наступного дня я прибув на збірний пункт і у складі 1-ї роти вирушив в аеропорт «Київ».
Тиждень ми провели в Жулянах. А потім був Ірпінь… Ми замінили там місцеве ТрО, не давали просунутись ворогу в бік столиці. Ми не штурмували, копали окопи. Відкривали вогонь. Багато доводилось бути на межі між життям і смертю.
Коли ти працюєш журналістом, ти сам вирішуєш, знаходитись тобі під обстрілами чи ні. Коли ти військовий, ситуація геть інша. Ти не маєш вибору — ти повинен втримати позиції.
Коли ти працюєш журналістом, ти сам вирішуєш, знаходитись тобі під обстрілами чи ні. Коли ти військовий, ситуація геть інша. Ти не маєш вибору — ти повинен втримати позиції.
— Що вразило найбільше?
— Люди. Замість того, щоб злякатися і бігти з-під обстрілів, вони рятували одне одного, робили все, щоб допомогти ЗСУ і водночас насолити русні.
Приміром Валентин Дідьковський з Бучі, який жив на вулиці Вокзальній поблизу мосту біля Ірпеня. Коли росармія проходила повз його будинок, він «жахнув» з «мухи» колону, підпаливши цистерну з пальним, а сам втік городами до наших і передав координати ворога командиру.
А бучанин на ім’я «Пікассо» — місцевий майстер татуажу, просто з вікна своєї квартири закидав росіян коктейлями Молотова. Його обстріляли, але в будинок так і не зайшли.
Люди з приватних будинків вибігали з рештками речей навіть з будинків, що палали. Одна жінка, втративши все своє майно, плакала і не хотіла покидати домівку тільки тому, що загубила пса — французького бульдога. Її будинок палав майже дві доби, вижити у тварини шансів було мало. Вони виїхали, а пес згодом вийшов до нас на позицію. Коли ми їй зателефонували, вона була безмежно щаслива.
Наші люди насправді неймовірні — це правда.
«Мене тішить українське суспільство, яке дорослішає нині через біль, кров…»
— Ви брали участь в оборонних боях на Харківщині. Як вас зустрічали місцеві там?
— Ми тримали оборону. Наш батальйон стояв до звільнення. Мені здавалось, що на Харківщині відсоток проросійськи налаштованих людей буде вищим — приблизно таким, як на Донбасі. Але їх виявилось значно менше.
Нас чекали. Вони ділились останнім. У селах до нас на позиції приходили з продуктами. Приносили молоко, сало, фрукти. Село забите, грошей не було у людей, але вони все, що в них було, віддавали нам.
Мене тішить українське суспільство… Воно дорослішає через біль, кров… Є ще багато інфантильного, нам є над чим працювати, проте ми вже демонструємо вражаючі результати і неймовірний потенціал. Думаю, ми станемо провідною країною Європи.
«Ми вже демонструємо вражаючі результати і неймовірний потенціал. Думаю, ми станемо провідною країною Європи».
— Нині Ви — боєць ТрО. Скажіть, хто Вас чекає з перемогою?
— Троє діток. Саме вони мене надихають. Вони за кордоном з першого дня вторгнення. Старший вже донатить для ЗСУ — працює інженером, займається інформаційними технологіями.
— Про що мрієте?
— Про Перемогу, звичайно, як і всі українці сьогодні. Для мене це станеться, коли ми звільнимо Луганськ. І це буде моя особиста перемога. Я дуже хочу бути свідком цих подій, чесно.
Декілька Перемог ми вже пережили. Це звільнення Київщини, Харківщини, Херсона, і це було дуже зворушливо. Так само буде і в Донецьку, Луганську та Криму.
Але остаточна буде, коли розвалиться російська імперія. Саме це розчистить нам будівельний майданчик для європейського майбутнього неймовірних людей — українців.
