Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Воїн ДШВ Борис родом із Донецької області, навчався у Донецькому військовому ліцеї, потім вступив до Одеської військової академії. А після закінчення одразу потрапив до окремої повітрянодесантної бригади, де вже у званні старшого лейтенанта продовжує службу й нині.
У інтерв’ю для АрміяInform Борис розповів, як змінилася армія з 2013 року, про початок широкомасштабного вторгнення, перше поранення та плани на майбутнє.
— Яким для вас був початок широкомасштабного вторгнення?
— 24 лютого для мене настало зранку в місті Авдіївка Донецької області. На той час вже по всій території України точилися бої, але в Авдіївці тоді було порівняно спокійно, противник досить обережно «прощупував» усі напрямки, шукав можливі місця для прориву, проте, на щастя, це їм не вдалося, і ця територія досі наша.
— Розкажіть про найтяжчий період війни.
— Для мене це був переїзд з Авдіївки на Харківський напрямок під Ізюм, адже там була абсолютно нова місцевість, яка дуже відрізняється для звичної для мене Донецької та Луганської областей. Потрібно розуміти, що там не було жодних укріпрайонів, потрібно було облаштовувати нові позиції та в найкоротші терміни провести рекогносцировку. До цих труднощів додалося й те, що саме там я дістав поранення і контузію. Мій підрозділ потрапив під артобстріл, це останнє, що я пам’ятаю… до тями я вже прийшов у машині медиків.
— Ви воюєте ще з 2017 року, як змінилися дії противника з початком широкомасштабного вторгнення?
— Як на мене, до 24 лютого противник тримав захоплені території та накопичував сили для широкомасштабного вторгнення. Після самого вторгнення все стало інакше: додалась авіація, до цього я не брав участь у настільки запеклих боях. Спочатку нам було важко: противник зосереджував усі зусилля та можливості, але ми вистояли, і нині окупанти відступають, ми звільняємо українські населені пункти, поступово, село за селом, місто за містом, і зупинятися ніхто точно не налаштований. А про росію можу сказати, що «друга армія світу» — не більше, ніж картинка, це звичайний радянський союз, стара зброя, яку накопичили і стягнули до наших кордонів, і одночасно почали бомбити населені пункти.
— Ви вступили до Військової академії у 2013 році, порівняйте, як змінилася армія з того часу?
— Кардинально! Я ще вступав, то була стара форма, камуфляж. Я якраз у Військовій академії зустрів всі ці зміни: як старий камуфляж перетворився на піксельну форму, з’явилися новітнє озброєння та спорядження, змінилася тактика ведення бою з використанням досвіду АТО та ООС.
— Як, на Вашу думку, війна змінила свідомість людей?
— Затяжні бойові дії на сході нашої держави послабили напругу, і люди почали забувати, що триває війна: почали менше цікавитись новинами, просто звикли до цього. Але широкомасштабне вторгнення сколихнуло всю країну, і люди відчули, що війна не «десь там», вона на порозі будинку… Армії допомагають тепер звідусіль, як прості люди, так і західні партнери. Навіть розповім приклад з життя, коли я приїхав до Дніпра за волонтерською допомогою, і люди там з дітьми почали наполягати на тому, щоб оплатити наші покупки. Для мене це було дуже приємно, але одночасно і ніяково.
— Чи важко опановувати нові зразки озброєння?
— Нам надходить потужна допомога від країн-союзників, інколи нас навчають інструктори, а деколи й самим доводиться розбиратись, але ведення бойових дій однозначно стало більш ефективним після опанування нового озброєння.
— Як сім’я ставиться до того, що Ви кожного дня ризикуєте життям?
— Рідня на початку широкомасштабного вторгнення була в Донецькій області, я багато разів намагався вмовити батьків виїхати, але вони не погоджувались покидати домівку. Але моя наполегливість перемогла, і я успішно перевіз їх до Дніпропетровської області. Головне, що тепер я спокійніший за них, і можу повністю сконцентруватись на веденні бойових дій. А щоб вони не переживали, то кожного ранку і вечора пишу у спільну сімейну групу, що в мене все добре.
— Що вас надихає продовжувати боротьбу?
— Наші перемоги — це мотивація для усього особового складу, навіть тих, хто воює на інших напрямках. Усі дуже радіємо, адже українці дійсно незламні, а як відчують смак перемоги, то будуть йти до кінця та битися за найменший клаптик рідної землі.
— Розкажіть про плани на майбутнє після перемоги.
— Цього літа я неочікувано для себе одружився і зрозумів, що потрібно жити сьогоднішнім днем. Плани на майбутнє залишаються незмінними: довго жити, захищати країну і відстоювати свої права. А після перемоги обов’язково зберу рідню за один стіл, а потім відвідаю могилу свого найкращого друга…
