У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Ганна Хімка живе в місті Кам’янка-Бузька на Львівщині. Зранку 24 лютого мешканці містечка відразу зрозуміли, що почалася війна. російські ракети вдарили по військових об’єктах неподалік.
— Буквально за день до вторгнення мала дискусію з друзями щодо намірів росіян в Україні. Вдома не могла довго заснути. Задрімала десь після четвертої ранку. Вже близько шостої прокинулася від звуків вибухів. Виглянула з вікна і побачила поліцейських, які збиралися біля відділку, — згадує вона. — Поїхала на заправку. Подумала, що треба мати пальне в баку, аби принаймні вивезти дітей у безпечне місце. Зібрала тривожну валізку з найнеобхіднішими речами і документами. І відразу після того почала міркувати над тим, як я можу допомогти ЗСУ.
25 лютого Ганна зустрілася з офіцером радіотехнічного підрозділу повітряного командування «Захід», аби розпитати його про нагальні потреби. Відтоді все почалося.
— Перше, з чим довелося стикнутися — нагодувати наших локаторників і зенітників. Підприємство, яке мало забезпечувати вартових неба харчуванням, не змогло цього зробити. Через «прильоти» крилатих і балістичних ракет працівники просто боялися доставляти продукти і готувати страви на позиціях ракетників, — розповідає Ганна. — Разом з небайдужими і активними людьми ми швидко владнали це. Допомогти військовим взявся колектив закладу дошкільної освіти № 2 нашого містечка. До мене звернулася директор Тетяна Полетаєва і сказала, що її працівники зможуть приготувати стільки страв, скільки треба захисникам нашого неба. Ми закупляли необхідні продукти, аби приготувати щось дуже смачне для військових. Я взялася за доставку. Вже того ж дня ми привезли сотні смачних гарячих страв вартовим неба. І припинили це робити, коли після шоку перших днів війни всі ланцюжки постачання знову налагодилися.
Одного разу, коли Ганна привезла гарячі страви для військових, була оголошена повітряна тривога.
— Я разом з усіма пішла в укриття і побачила, що в приміщенні сиро і холодно. Разом з друзями ми все покращили, — каже Ганна. — Удосконалили електромережу. Власники місцевого магазину побутової техніки передали військовим електрообігрівачі. Працівники підприємства, яке виготовляє ОСБ-плити, надали необхідні оздоблювальні матеріали. Згодом ми також знайшли гарну піч для опалення. Отже, за недовгий час ми зробили укриття теплішим і затишнішим.
Чимдалі волонтерські проєкти Ганни та її однодумців ставали масштабнішими і дорожчими. Вони почали закривати потреби не тільки військових частин повітряного командування «Захід», а й інших бригад ЗСУ. Передавали військовим тепловізори, екіпірування, радіостанції. В цьому Ганні допомагали українці за кордоном. Вони шукали потрібні речі, купляли їх власним коштом і везли за сотні і тисячі кілометрів до українського кордону. Вона ж зустрічала ці вантажі і розвозила до підрозділів. Згодом довелося шукати й доставляти потужні генератори, які зараз можуть живити електрострумом великі військові об’єкти.
— Я дізнавалася про проблеми, шукала шляхи вирішення і розв’язувала їх. Це бачили люди навколо мене і починали мені допомагати. Так я отримала підтримку сотень знайомих і незнайомих добровільних помічників. Деяких із них я бачила вперше в житті, з деякими ми взагалі не бачилися, а контактували тільки через телефони. Але це не завадило нам об’єднатися і робити разом важливі і потрібні для наших військових справи, — розповідає Ганна. — Інколи до мене підходили прямо на вулиці люди і давали гроші. Казали: «Я вас знаю, ви допомагаєте нашим військовим. Я маю три тисячі, візьміть їх і витратьте на те, чого вони потребують. Я також маю екскаватор, скажіть військовим, що можуть на нього розраховувати, якщо треба буде щось вирити». Третього березня я написала в соціальних мережах, що підрозділу нашої 80-ї окремої десантно-штурмової бригада потрібний автомобіль. І вже невдовзі чоловік на ім’я Володимир приїхав і віддав своє власне авто. Моя сусідка зовсім недавно народила другу дитину, і гроші в її родині точно не були б зайвими. Та вона прийшла до мене і принесла певну суму. Я не хотіла брати, однак вона наполягла: «Це мій внесок у зміцнення нашої армії». Всі ці небайдужі українці уважно стежать за бойовою роботою наших вартових неба. Я переконана, що збиті зенітниками ракети — це успіх наших військових, до якого причетні сотні простих людей.
Ганна каже, що бути волонтером — це не просто збирати і витрачати гроші на потреби військових. Це недоспані ночі, обов’язок довести справу до кінця, попри втому і відсутність часу, хвилювання і нерви.
— Одного дня ми дізналися, що для повітряного командування «Захід» треба знайти надійний автомобіль, який міг би проїхати польовими дорогами на бойові позиції. Вирішили відшукати таке авто в Польщі. Навіть маючи гроші, придбати таку машину непросто. Треба знайти автомобіль у гарному стані, таку машину, яка зможе проїхати без поломок далі, ніж просто до кордону, — згадує вона. — Потім треба було перетнути польсько-український кордон. Стояли багатокілометрові черги. Усі хотіли встигнути заїхати в Україну, бо саме в той час завершувався термін пільгового розмитнення. Ми прийняли зухвале рішення об’їхати всю чергу і стати першими. Це було дуже емоційно. Дякувати Богові, всі люди в черзі, митники і прикордонники зрозуміли нас. Але це коштувало чималих нервів і хвилювань. Тільки коли військові на українській території зустріли нас, ми зрозуміли, наскільки це, на перший погляд, нескладне завдання — придбати машину, «вимотало» мене й мою подружку-помічницю. Нещодавно мене зустрів військовий водій, який нині експлуатує це авто, і довго дякував за прекрасного «залізного коня». Машина вірою і правдою служить вартовим неба.
Наразі Ганна Хімка разом з дітьми тимчасово перебуває в Польщі. Однак і за кордоном вона продовжує активно допомагати українській армії.
— Я отримала всі дозволи в місцевої влади для проведення акцій на підтримку ЗС України. Ми створили фотозону, підготували банери українською і польською мовою, аби місцеві мешканці могли дізнатися більше про війну в Україні, — розповідає Ганна. — Продавали сувеніри. Моя донька грала на бандурі, син стояв з нашим прапором. Зібрані кошти витратили на потреби військових.
Нещодавно в Польщі організувала благодійний аукціон та концерт на підтримку військових співачка Оксана Муха. Одним із найдорожчих лотів стала картина «Юність». І придбала її Ганна Хімка за 40 тисяч гривень.
— Я віддала такі гроші за картину з розумінням, що це допоможе нашій армії. Виручені кошти Оксана Муха витратила на допомогу Закарпатській окремій гірсько-штурмовій бригаді та артилерійській бригаді з Тернопільщини, — каже Ганна. — Бажання у будь-який доступний спосіб допомагати нашим військовим захищати рідну землю не зникає.
Ганна й зараз продовжує підтримувати армію. Це вже не тепловізори і автомобілі, але не менш цінні речі для військових.
— Ганна привезла нам різноманітні солодкі частування, які зібрали й передали військовим небайдужі українці, — кажуть у повітряному командуванні «Захід». — Ці смаколики будуть на столі у військових упродовж багатьох зимових свят. Це дуже приємно — знати, що тисячі людей підтримують вас. І це велика честь для нас — мати таких відданих помічників, як Ганна.
За допомогу повітряному командуванню «Захід» у забезпеченні оргтехнікою, продуктами харчування, екіпіруванням, медикаментами, автомобільною технікою та будівельними матеріалами для зведення фортифікаційних споруд Міністр оборони України відзначив Ганну Хімку медаллю «За сприяння Збройним Силам України».
— Це не тільки моя відзнака. Це вдячність від військових сотням простих людей, які мають небагато, але віддають чимало, аби підтримати свою армію, — каже Ганна. І додає, що найбільша нагорода для всіх — жити у вільній незалежній країні, яку захищають Збройні Сили України
