У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Йому виповнилося лише 25, а на грудях — уже два ордени «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів. На рахунку начальника обслуги відділення радіолокаційної станції однієї із зенітних ракетних бригад повітряного командування «Південь» старшого лейтенанта Олександра вже понад десять збитих ворожих ракет. А десь на чималій відстані від нього, перебуваючи на тимчасово окупованій території, тримає за сина кулаки та чекає на своє визволення від рашистського гніту його батько. Олександру є за що воювати та за що мститися підступному агресору — за своє окуповане село, свій дім, рідних та за всю нашу Україну! І разом зі своїми бойовими товаришами він робить благородну справу як може, незважаючи ані на особисту небезпеку, ані на сильну фізичну й психологічну втому.
російські офіцери, генерали та кремлівські пропагандисти наввипередки у захваті розповідали про нібито знищення в перші ж часи повномасштабного вторгнення всієї глибоко ешелонованої системи протиповітряної оборони України. Звісно, вони брехали. Застати зненацька українських охоронців неба ворогу не вдалося.
— Під час масованого ранкового обстрілу 24 лютого ворог, зокрема, вдарив і по місцю розташування нашого підрозділу, — розповідає офіцер. — На щастя, втрат серед особового складу не було, а от техніка була трішки пошкоджена. Ми швидко змінили пункт дислокації, у найкоротші терміни здійснили її відновлення та вирушили виконувати завдання в інший регіон. Там ми перебували певний час та знищили кілька ворожих ракет. А згодом вище командування ухвалило рішення про нашу передислокацію на більш «гарячий» південний напрямок.
За пів року збито понад сорок повітряних цілей
З червня, вже майже пів року, Олександр зі своїм підрозділом несе службу на одному із найзапекліших у сенсі ведення бойових дій південному напрямку. Лють ворога тут відчувається повсюди. Він гатить по наших захисниках і ракетами, і артилерією. Але українські захисники неба в боргу не залишаються. Вони вже відплатили й відплачують йому сповна за зруйновані українські життя. Підрозділ Олександра вже знищив понад тридцять ракет різної модифікації та десять рашистських безпілотників.
Під час бойової роботи старший лейтенант виконує функції офіцера захоплення. А загалом, збиття повітряної цілі ворога — це напружена діяльність, що потребує максимальної концентрації, технічних знань та інтелектуальних здібностей. І на цьому відповідальному етапі всі зенітники працюють як один злагоджений механізм. За словами командира, всі військовослужбовці його підрозділу — великі універсали. За потреби всі спеціалісти можуть замінити один одного та здійснити захоплення й ураження повітряної цілі загарбників.
Ціль від цілі різниться
Усі повітряні цілі мають суттєві технічно-бойові характеристики. За твердженням Олександра, далеко не просто, приміром, збити винищувачі Су-34 або Су-35. Адже даного типу літаки обладнані приладами, здатними робити радіолокаційні завади. Утім, за словами офіцера повітряного командування «Південь», під час війни українські зенітники ці літаки теж збивали. Через те нині на наших радарах вони їх не спостерігають. Адже ворог добре розуміє, чим це може для нього закінчитися, і вже побоюється так зухвало розправляти свої крила смерті над нашою землею.
Він також розповів, що, на жаль, поки наявні в Україні засоби ППО не дозволяють ефективно виявляти та знищувати гіперзвукові ракети «Кинджал». Адже їхня максимальна швидкість сягає понад 12 тисяч км/год. А кругове імовірне відхилення ракети від цілі становить лише 1 метр.
— Так, «кинджали» дуже високоточні. Але, відповідно, й дуже дорого коштують. На озброєнні росії їх небагато. Але вони є, й іноді їх ворог використовує. Загалом же — це не ті ракети, якими ось уже десятий місяць поспіль рашисти руйнують Україну. Переважно по нас гатять літальними апаратами інших модифікацій, а з ними ми справлятися вже вміємо неабияк, — каже Олександр.
Він не хвалиться своїми цілком заслуженими нагородами. За його словами, це результат роботи всієї бойової обслуги. Просто так сталося, що ще в серпні він став першим у своєму підрозділу, хто отримав з рук Президента України Володимира Зеленського орден «За мужність». А минулого місяця офіцерові вручили вже другий орден.
— Приємно, звісно, що результати нашої роботи були високо оцінені з боку вищого командування. Наразі державними нагородами вже відзначена переважна більшість військовослужбовців підрозділу. Це нас певною мірою мотивує. Але головним стимулом щодо виконання покладених завдань, безперечно, є захист наших громадян, — говорить Олександр.
У підрозділі служать золоті люди
Офіцер вважає своїх бойових побратимів золотими людьми. І це справді так. Адже на озброєнні підрозділу є технічні засоби, що були введені в експлуатацію понад тридцять років тому. І попри це, ефективність роботи застарілої радянської техніки досить висока. Чому? Саме завдяки їм — справжнім професіоналам.
— Приміром, наш заступник командира з озброєння або мій колишній командира батареї. Ці офіцери мають великий багаж знань, і в них — золоті руки. Вони, як кажуть, з технікою на «ти». Так, озброєння старішає, виходить з ладу, але саме завдяки таким професіоналам воно швидко відновлюється й нещадно б’є російського агресора. Ви навіть не уявляєте собі, як стає важко на душі, коли ти знаєш, що пуск ворожих ракет вже здійснено, і саме в цей момент виявляється, що на якійсь апаратурі є несправності. І якщо ти встигнув, зміг швидко її відремонтувати та застосувати, то збиттям чергової ворожої цілі зберігаєш десятки людських життів, — схвильовано висловився Олександр.
Олександр також сподівається, що допомога з боку іноземних партнерів щодо поставок сучасних зенітних ракетних комплексів дедалі збільшуватиметься. Адже, на його глибоке переконання, постановка на озброєння таких потужних комплексів, як NASAMS, IRIS-T та Patriot, що працюють в автоматичному режимі, зробить наше небо максимально безпечним, а роботу зенітників Повітряних Сил ще більш ефективною.
В Олександра з побратимами попереду багато справжньої ратної чоловічої роботи. Але він вірить, що вже зовсім скоро, струсивши із себе пил війни та протерши втомлені від напружених бойових буднів очі, він приїде у своє визволене село, зайде в рідну хату й скаже: «Привіт, батьку, ось ми знову разом!».
Фото з власного архіву Олександра
