Про це оператор безпілотних літальних апаратів батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Дмитро, який щойно повернувся на службу…
У листопаді на російських пропагандистських ресурсах з’явились численні повідомлення про нову диво-зброю російської армії, яка неодмінно забезпечить перемогу у війні, чи то б пак «спеціальній воєнній операції». Кодовою назвою для цієї рятівної для агресора вундерваффе стало вживане майже винятково у множині слово «кузьмічі».
Походить термін «кузьмічі» з російської футбольної тусовки. Ним фанати позначали звичайних глядачів, які приходили на стадіон не для того, щоб побитися з уболівальниками за команду-суперника, а щоб просто подивитися матч і випити пива. Пересічний «кузьміч» — це старший за 40 і молодший за 60 років малоосвічений і не надто добре влаштований у житті чоловік, який вже не встиг зробити кар’єру, але ще не дожив до пенсії. Саме їх почала останнім часом вихваляти російська пропаганда як «сіль землі російської» і «секретну зброю перемоги».
Сила «кузьмічєй», на думку російських пропагандистів, полягає у самій їхній природі. Насамперед їх дуже багато, тому образ обов’язково є колективним, масовим. Це орда, в якій індивідуальність не просто неважлива — вона непотрібна і навіть шкідлива. Вони цінні своєю кількістю, а не поодинці. «Кузьмічі» — це незліченна множина, яку можна кидати на війну і класти на фронті тисячами, а якщо знадобиться — то і сотнями тисяч. Їх не шкода, бо це ж «кузьмічі», їх завжди було, є і буде багато.
Індивідуалізувати «кузьміча» небезпечно, бо тоді виявиться, що він не безіменний гвинтик російської воєнної машини, а чийсь син, чоловік, батько, його загибель комусь зробить дуже боляче. «Кузьмічі» повинні лишатися безіменною сірою масою. За великим рахунком, до потрапляння на війну їхнє нікчемне життя не мало жодного сенсу, і лише тепер вони стали хоч чимось цінним для держави — комашкою у рої, єдиний сенс буття якої — померти за путінський режим.
Також «кузьмічі» надзвичайно живучі та невибагливі, вони звикли до важких умов, бо ніколи не жили добре. Тому потрапляючи на фронт вони відразу входять «у режим виживання» і звично тягнуть лямку. «Кузьмічі» неймовірно вигідні — державі не треба надто ретельно дбати про їхнє забезпечення харчами, одягом, амуніцією і навіть зброєю. Не слід перейматися тим, щоб хоч чогось їх навчити. Як повідомляє у пориві відвертості один із російських пропагандистів дмітрій стєшин, «кузьмічєй» не треба додатково агітувати, вони «спокійно виносять бруд, холод, голод та купівлю їжі зі спорядженням за власний кошт».
З дописів у проросійських Telegram-каналах складається навіть враження, що саме своїм повсякденним побутовими негараздами і смертями «кузьмічі» мають вистраждати перемогу. Тому чим нестерпнішими будуть умови їхнього перебування на фронті, тим швидше буде досягнуто мети «спецоперації».
Нарешті, «кузьмічі» слухняні, не схильні не лише до бунту, але навіть і до найменшого сумніву. Вони звикли все життя підлаштовуватись під обставини, а не змінювати їх чи хоча б від них утікати. Ті, хто хотів уникнути участі у війні, вже так чи інакше втекли від мобілізації. До військкоматів покірно прибрели «кузьмічі», яким «що воля, що не воля — все єдино». Тому в які б умови не загнало їх начальство, вони будуть терпіти й покірно гинути, а на зміну загиблим приходитиме нова хвиля безіменних мобілізованих «кузьмічєй».
Отже, «кузмічі» — це новий термін на позначення «чмобіків». На думку пропагандистів, він має викликати позитивні конотації, однак хвиля саркастичних мемів і дописів у соцмережах свідчить, що досягти бажаного роспропаганді вкотре не вдалося.
Скриншоти з соцмереж
