Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Білизна лікарняних палат вже викликала нудоту. Тихі та безапеляційні слова медиків «Не грати тобі більше у футбол, хлопче, та й у війську нема що робити з недієздатною рукою» не викликали нічого, окрім гніву та протесту. Грець з ним, з футболом, але як же я покину своїх у цей час, коли ворог плюндрує нашу землю?
Такі думки роїлися в голові у начальника радіотехнічного поста радіолокаційного вузла радіотехнічного батальйону повітряного командування «Південь» старшого лейтенанта Андрія. Ні, він не приймав такої реальності, бо твердо знав — його місце серед побратимів, і жодне поранення не стане йому на заваді.
Як відомо, першими удари ворога взяли на себе Повітряні Сили. Ось і підрозділ Андрія не уникнув такої участі. Авіація ворога била прицільно, намагаючись знищити насамперед українські «очі неба». Не всім пощастило вціліти, але більшості особового складу вдалося відійти на запасну позицію і продовжити роботу. Саме завдяки таким, як вони, система Протиповітряної оборони держави стійко витримала перші удари противника.
Чи міг Андрій дослухатися до лікарів і зняти військовий однострій, щоб займатися своїм здоров’ям? Не з його характером.
Справжня військова династія
— У моїй родині всі військові — батько, мати, старша сестра та її чоловік. Тому після закінчення школи я й дня не роздумував про майбутню професію. Однак, хоча батько та мати служили в Сухопутних військах, а сестра з чоловіком у Військово-Морських Силах ЗС України, то мене більше приваблювало небо, тому вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, — пригадує офіцер.
Але замість того, щоб стати пілотом, Андрій обрав іншу спеціалізацію — радіотехнічні війська протиповітряної оборони. Пояснив, що його приваблювала сама думка про важливість їхньої роботи. Адже саме вони володіють всією інформацією щодо повітряної обстановки над територією України та контролюють рух всіх повітряних суден в повітряному просторі держави.
У 2014 році майбутній офіцер лише закінчував 1 курс. Його батько, який на той час був на пенсії, знов повернувся до строю. Він — сапер, висококласний фахівець, яких пошукати треба. Тому запропонували навчати молодь і він погодився. Став викладачем в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. А для Андрія дні потягнулися нестерпно довго — він жадав швидше закінчити навчання і виконувати бойові завдання.
Навіть після важкого поранення повернувся до строю
Так і сталося у 2018 році, коли по випуску молодий офіцер потрапив на посаду начальника радіотехнічного поста радіолокаційного вузла радіотехнічного батальйону повітряного командування «Південь». Роботи у них завжди вистачало. Жодні труднощі не лякали Андрія і він стабільно йшов до мети, досягаючи щоразу нових вершин у своїй офіцерській кар’єрі. І так аж до початку широкомасштабного вторгнення. Тоді, після важкого поранення, здавалося, що його світ розлетівся на друзки. Але опускати руки не у звичці Андрія. І він витерпів нелегкий шлях реабілітації та відновлення. На самому характері. Тому незабаром повернувся до строю, щоб захищати свою землю.
Головне завдання — виявити та оповістити
— Найпершим завданням для нас є виявити ворожі цілі та надати їхні координати відповідним підрозділам. Як це відбувається? Радіолокаційна станція, яка шукає повітряну ціль, коли знаходить, передає інформацію на пункти управління. Там її опрацьовують та передають тим, хто вже безпосередньо знищуватиме ворога, — пояснює офіцер. — На словах, ніби й легко, але насправді це важка робота. Головне — діяти одним злагодженим механізмом, лише тоді маємо гарний результат.
Наші військові постійно працюють на випередження
Андрій зауважив, що існують певні фактори, які впливають на успішність їхньої роботи. Наприклад, надзвичайно велика кількість повітряних цілей, як-от при масованих обстрілах, погодні умови, зокрема туман, також важко вирахувати ворога, коли він працює на надмалих висотах. Все це значно ускладнює виконання завдань, але наші військові постійно самовдосконалюються, змінюють тактику і працюють на випередження.
— Хай яка сучасна буде техніка, за нею завжди стоїть людина і саме людський фактор є вирішальним при ухваленні рішень, — запевняє Андрій. — Ми розуміємо, що там, на першій лінії, наші побратими роблять просто неймовірні речі, ціною власного життя відвойовують клаптик за клаптиком окуповані території. І наше завдання — виявити кожну повітряну ціль ворога, щоб вона не досягла свого призначення.
Не дивно, що у начальника радіотехнічного поста зараз служба триває у режимі 24/7. А коли він після чергового масованого обстрілу покидає своє робоче місце, то втома така, наче прийняв найзапекліший бій.
— У такі дні, коли спостерігаєш за тим, що відбувається на радарі, то це схоже на якусь комп’ютерну гру, але тут ти не можеш зберегтися і повторити спробу, — з втомленою усмішкою каже старший лейтенант.
Кохання, що окрилює і веде до перемоги
Завдяки таким, як Андрій, ворожі літаки та гелікоптери змушені триматися якомога далі від лінії фронту, а ракети окупантів не долітають до мирних українських домівок. Саме усвідомлення цього і дає сил триматися та невтомно вести боротьбу з рашистами. А ще неабияк мотивує офіцера мрія про майбутнє, в якому він нарешті освідчиться своїй коханій Софії, яка завжди поруч. Вона встигла стати для чоловіка тими крилами, що дозволяють злітати далеко за межі своїх можливостей. Так було й після поранення. Так є й зараз. Вони обов’язково зіграють весілля, де зберуться всі їхні родичі та друзі. І небо тоді квітчатимуть святкові феєрверки, а не ворожі ракети.
Фото з особистого архіву Андрія
