Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Його погляд втомлений, а руки в мозолях та шрамах від щоденної важкої праці. Але він ніколи не говорить про втому, ні на що не скаржиться і не вважає себе героєм. Хоча за останні 9 місяців чоловік неодноразово довів, що він — справжній воїн.
Командир бойової машини піхоти — командир відділення старшина Віктор на псевдо «Дімід» у свої 43 роки разом із побратимами впевнено боронить південні рубежі нашої країни у складі однієї з бригад морської піхоти. Про своє життя до війни військовий згадує, мов про далекий відгомін минулого.
— Я родом з Одещини, після школи пішов одразу працювати, адже з 5 років, після смерті батька, мене виховувала лише мати, тож мусив допомагати їй. Влаштувався на залізницю охоронцем. Обзавівся сім’єю — маю кохану дружину та двох чудових дітей. Загалом, все було як у всіх, аж до широкомасштабного вторгнення рф в Україну, — пригадує Віктор.
Однак 24 лютого все змінилося, і 20 років розміреного побуту перекреслили перші вибухи ворожих ракет. А далі — повістка, військкомат, війна… До речі, Віктор, як працівник залізниці, міг уникнути мобілізації, але навіть чути про це не хотів.
— А хто, як не ми, дорослі чоловіки, позаду яких є досвід, має показувати приклад молоді? Та й розумію, що ворог не зупиниться на якихось територіях, йому потрібна вся Україна. Тож єдине, що нам залишається захищати своє, — впевнений «Дімід».
Потрапивши в один із підрозділів морської піхоти, Віктор одразу зрозумів — він саме там, де має бути. На навчання особливо часу не було, але тут став у пригоді досвід строкової служби, яку чоловік проходив у 1997–1998 роках. А ще мотивувало бажання рухатися вперед і гнати рашистів з рідної землі.
Найважче, каже військовий, для його підрозділу видалися вересень-жовтень. Тоді точилися важкі бої, інколи навіть здавалося, що їм не уникнути смерті. Проте, на щастя, морпіхи щоразу поверталися з бойових завдань у повному складі, хоча іноді Віктору й доводилося застосовувати на практиці свої знання з надання домедичної допомоги.
— Завдання у нас були різні, але особливо запам’яталося, коли ми з нашим кулеметником Леонідом «Карасем» на зачистку ходили. То було в жовтні. Треба було оглянути територію неподалік. Пролетів наш гелікоптер і авіатори повідомили, що там три окопи. От ми й вирушили подивитися, що й до чого. Коли рухалися посадкою, потрапили під ворожий обстріл. Ледь вибралися. Наступного дня нам допомагала арта і ми повторили спробу. Хоча логічно було б обрати інший шлях, але ризикнули і пішли тією ж дорогою. От цього окупанти й не врахували, вони перемістилися й чекали на нас по краях, — пригадує один з епізодів служби морпіх.
Але то були ще не всі «сюрпризи» для військових — замість трьох окопів на території їх було чотирнадцять. Просто ворог добре їх замаскував. Завдяки злагодженню і вмінню працювати єдиним організмом, морпіхи змусили рашистів тікати.
— Коли ми побачили, що ворог банально киває п’ятами, емоції просто зашкалювали. Ми гнали їх, поки це було можливо, адже територія була замінована з усіх боків. А ввечері окупанти вирішили спробувати відбити позицію. Бій зав’язався такий, що автомати плавилися. У нас заклинив спочатку один, потім інший, в хід пустили навіть затрофеєний, але його теж не надовго вистачило. Ось так ми вп’ятьох з трьома автоматами закидали ворога гранатами і вкотре змусили відступити, — розповідає Віктор.
Після бою він традиційно подзвонив додому, аби почути рідний голос і сказати, що з ним все гаразд. Ось це і є для морпіха щастя. Заплющуючи очі, він уявляє, як збере всю родину, обійме, пригорне своїх найдорожчих, а ще обов’язково відвідає могилку матері, якій воїн безмежно вдячний за те, що прищепила справжні цінності… Але то буде трішки згодом, бо зараз «Дімід» разом із побратимами має крок за кроком гнати нелюдів зі своєї землі.
— Воюватимемо, поки дихаємо. І героїчного тут немає нічого — просто виконуємо свій обов’язок. Це є важка буденна робота з великим ризиком для життя. Вона позбавлена будь-якого романтизму і натяку на відпочинок. Але ми все подолаємо. Кажуть, треба мати в собі мужність, щоб рухатися вперед. Так от я скажу, що самої мужності мало — треба мати позаду те і тих, заради кого ніколи не відступиш, — підсумував Віктор.
Фото з особистого архіву Віктора
