Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
75 років тому, 18–21 листопада 1947 року в Нью-Йорку відбулася перша Панамериканська українська конференція, в якій узяли участь представники громадських організацій української діаспори зі Сполучених Штатів Америки, Канади, Бразилії, Аргентини, Парагваю й Уругваю. Створення цієї координаційної структури стало важливим кроком до об’єднання українців усього світу з метою здобуття незалежної Української держави.
Ідея творення загального координаційного осередку всіх українців діаспори сягає коренями початку 1920-х років. Тоді після поразки Перших визвольних змагань у середовищі української політичної еміграції виник задум скликання всеукраїнського національного конгресу з метою єднання української політичної еміграції задля подальшої боротьби за Українську державу. 1934 року розпочав роботу Підготовчий конгресовий комітет, який мав осередки у Львові та Празі й проіснував до 1938 року.
Відкрита сьогодні перша Панамериканська українська конференція продовжувалася сьогодні цілий день під гаслом мобілізації та об’єднання всіх українських сил і їх повного та плянового використання в спільних змаганнях за визволення України та створення вільної і демократичної Самостійної Соборної Української Держави. (Об’єднаними силами і пляново до визволення України (Свобода: Український щоденник, четвер, 20 листопада 1947 року, ч. 271, с. 1)).
Новий поштовх діяльність щодо скликання світового конгресу української діаспори отримала після Другої світової війни, коли українська еміграція суттєво зросла кількісно, а її політичний центр значною мірою змістився з Європи до країн Америки. Це зумовило активізацію українського громадсько-політичного життя як у старих центрах діаспори в Канаді та США, так і постання нових осередків у країнах Південної Америки, насамперед Аргентині. Потреба об’єднання зусиль та координації діяльності спонукала окремі громадські організації українців Америки до створення спільного координаційного центру — Панамериканської української конференції.
Головну мету та завдання новоствореного об’єднання було викладено в резолюціях та Відозві до українців, громадян країн Північної та Південної Америки, та до «вирваних лютим ворогом з Рідної Землі і розкиданих лихою долею по всьому світі». Полягали вони у збереженні української культури та всебічній підтримці українського народу в його нелегкій боротьбі за свободу. «Високо держімо прапор нашої американської свободи та згуртуймо всі свої сили й не жаліймо ані труду, ані жертв у змаганні допомогти здобути й закріпити цю свободу теж для нашого многострадального й героїчного Українського Народу», — наголошувалося у Відозві.
Основою конфлікту між Україною і Москвою є не тільки природне прямування Українського Народу до незалежного, самостійного життя та боротьба проти російського імперіялізму, але теж глибокі духовно-світоглядові різниці між обома народами. Український нарід, зв’язаних духовно і культурно зі Заходом, упродовж цілої своєї тисячорічної історії виявив усі найкращі прикмети свободи й народоправ’я, бажання добросусідських взаємин з іншими народами, релігійну толеранцію та пошанування гідності, свободи і всіх прав народів і людини, він постійно за ці ідеали боровся, стаючи заборолом західного світогляду, культури і цивілізації на Сході Європи. (Резолюції першої Панамериканської української конференції. Винесені на спільних нарадах представників українців Злучених Держав Америки, Канади, Бразилії, Аргентини, Парагваю та Уругваю, що відбулися в Ню Йорку від 18 до 21 листопада 1947 р. (Свобода: Український щоденник, вівторок, 2 грудня 1947 року, ч. 280, с. 3)).
Зафіксовані ж у резолюціях першої Панамериканської української конференції твердження важливі й нині, за часів збройної агресії росії проти України, яку нападник здійснює з метою повного знищення національної самобутності українців та української державності. Зокрема в них ішлося про світоглядну, цивілізаційну природу російсько-українського протистояння, в якому український народ утверджувався як носій західних, європейських і демократичних цінностей, який «від віків змагає до здійснення тих самих ідеалів свободи і демократії, що були виписані на прапорах західних Союзників під час Другої світової війни».
Прикметно, що закінчувалася Відозва словами вдячності бійцям Української Повстанської Армії, яку проголошували «найкращим виявом вікових змагань Українського Народу до свободи, волі і правди». І так само окремим пунктом згадувалась УПА в резолюціях Конференції, де її було представлено як збройну силу всього українського народу, що воювала проти окупантів за свободу України й утвердження демократичних ідеалів на Сході Європи. Українці Америки стверджували свою готовність допомагати УПА всіма можливими способами, оскільки з попереднього історичного досвіду добре знали, що лише національні збройні сили є запорукою здобуття і збереження української державності, обороною прав і свобод українського народу.
Збройною силою Українського Народу в цій його нерівній боротьбі за визволення являється Українська Повстанча Армія. Їй та її боєвому Проводові перша Панамериканська українська конференція висловлює найбільший подив, пошану і признання за героїчну й жертвенну оборону України та Українського Народу під час війни перед німецьким і сьогодні перед московським окупантами та виявляє своє бажання і готовність всіми своїми силами допомагати цій Армії, вважаючи її за першу гвардію демократичних ідеалів на Сході Европи. (Резолюції першої Панамериканської української конференції (Свобода: Український щоденник, вівторок, 2 грудня 1947 року, ч. 280, с. 3)).
Ще одним важливим завданням українців діаспори Панамериканська українська конференція вважала донесення до світу правдивої інформації про український народ, його історію та сучасне становище. Саме так, слушно вважали учасники зібрання, українці зможуть здобути прихильність та підтримку міжнародної спільноти. «Стіймо на сторожі доброго українського імени та постійно голосімо всьому світові Правду України, що є нашою правдою», — сказано про це у Відозві.
Україна потребує великої пропагандивної праці, бо пропаганда та інформація світу про Україну це могутня зброя в політичній боротьбі. І найсвятіша та найсправедливіша справа буде перед світом забутою, а то й оплюгавленою, коли її не виясняється правильно. І навпаки, найстрашніше насильство, належно розпропаговане, стає в опінії непоінформованого громадянства річю можливою, ба навіть поступовою. Прихильне відношення поважної частини демократичних громадянств до совєтського режиму є найкращим доказом, що навіть така погань може, завдяки зручній совєтській пропаганді, находити симпатиків, а то навіть активних оборонців серед демократів. (Микола Чубатий. Панамериканська українська конференція в Ню Йорку (Свобода: Український щоденник, вівторок, 2 грудня 1947 року, ч. 280, с. 2)).
Як бачимо, учасники першої Панамериканської української конференції твердо розуміли важливість підтримки національних збройних сил і гостро відчували потребу правдивого інформування світу про Україну. Їхні твердження, ухвали й міркування з цього приводу, висловлені 75 років тому, звучать напрочуд актуально й нині.
Панамериканська українська конференція відіграла важливу роль у скликанні 1967 року Світового конгресу вільних українців. Його наступник — Світовий конгрес українців — від самого початку російської агресії в Криму та на Донбасі 2014 року всебічно підтримує український народ, державу Україна та Збройні Сили України. Українці діаспори відіграють важливу роль у тому, щоб українське питання перебувало у фокусі уваги громадянського суспільства більшості країн світу, а отже, міжнародні організації та уряди іноземних держав надавали Україні допомогу в опорі загарбникам.
