Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Наші міста московити обстрілюють «калібрами», «градами», «смерчами», які відібрали життя в сотень хлопчиків і дівчаток, у той час як російські можновладці зізнаються в любові до українських дітей.
Триває так звана спецоперація рф в Україні. Московити зруйнували тисячі шкіл, лікарень, дитсадків і житлових будинків, позбавивши багатьох українців даху над головою. Вони завдали нам збитків на сотні мільярдів доларів. А скільки дітей загинуло від їхніх «іскандерів» і «калібрів»?
— Знаєш, я прожив довге життя і можу спокійно вмирати, — сказав мені якось 90-літній Іван Христофорович — житель Бородянки, що на Київщині. — Але хочу дожити до того дня, коли судитимуть путіна і його посіпак, які розв’язали цю бійню. А ще я хочу побачити на лаві підсудних тих, хто вбивав, ґвалтував дітей у моїй Бородянці, Бучі. Мені хочеться, щоб усіх їх спіткала доля тих шести офіцерів СС, яких судили у 1945-му і повісили в центрі Києва, де вони «відзначилися»: сьогоднішні «визволителі» мало чим відрізняються від тих, які прийшли «визволяти» нас від більшовиків у 1941-му. Я вже надто старий і немічний, але готовий виконати функцію ката…
Зрозуміти емоції Івана Христофоровича не складно: кацапські нелюди вбили його онука, а 14-річну правнучку зґвалтували. Від будинку, де вони проживали, залишився один фундамент. Утім, подібна доля спіткала багатьох українських громадян, зокрема й дітей. У роки Другої світової війни гітлерівці, як відомо, вивезли з України близько 2,5 млн українців до Німеччини на примусові роботи. Але дітей вони не чіпали. Натомість нині московити депортують до московії не лише дорослих, а й дітей.
Розселяють їх по всіх регіонах «матушки-росії» — від кубані до сибіру. Наприклад, лише у краснодарському краї, як повідомляє сайт управління з питань сім’ї та дитинства краснодара, вже «усиновлено» понад тисячу дітей із Маріуполя. Ось як подає цей факт місцева преса: «Діти Маріуполя, нарешті, чи не вперше за останні місяці починають посміхатися. Коли дивишся на їхні щасливі обличчя, розумієш всю велич російської душі, безкорисливість і благородство росіян, насамперед наших доблесних воїнів, які врятували їх із пекла, влаштованого українськими нацистами».
Справа не в цій маячні, на яку, мабуть, не здатна і психічно хвора людина. А в тому, що їй вірить пересічний кубанець, не замислюючись, хто ж насправді створив для маленьких маріупольчан це пекло. Більшість російського населення не хоче й чути, що це «благородні» росіяни гатять по українських дітях «градами» і «смерчами», ґвалтують і вбивають і їх, і їхніх батьків. Байдужість до чужого горя, цинізм, звичайна людська тупість, що межує з дебілізмом — ось ті риси, якими вирізняються сьогоднішні пересічні росіяни, не кажучи вже про політиків і штатних кремлівських пропагандистів. Навіть гітлерівці були більш чесними: вони не стверджували, що рятують дітей із більшовицького пекла, а відверто зізнавалися, що поміщають їх до концтаборів як «представників нижчої раси».
Шпальти російських газет рясніють повідомленнями про те, що «українські сироти знайшли другі домівки у вологді, тюмені, іркутську, кемерово тощо. Оце «благородні люди» проживають у цих Богом забутих регіонах, погодившись «опікуватися» дітьми!.. А ось у москві, санкт-петербурзі їх значно менше. Чи не тому, що ці міста й так перенаселені, а та ж вологодчина давно відчуває брак трудових ресурсів: ще в середині 80-х знайомий інженер з череповецького металургійного комбінату, відстань від якого до вологди становить якихось 50–70 кілометрів, скаржився мені на брак трудових ресурсів. Тоді на вологодчині, архангельщині горілка продавалася лише по талонах. Дві пляшки на людину в місяць. Але що для «русского человека» дві пляшки оковитої? Щоб якось заохотити людей до праці на цьому комбінаті, місцева влада для його робітників збільшила горілчаний ліміт до 4 пляшок. Але й це не сильно допомогло. Тож не можна виключати ймовірність того, що московити, вивозячи наших дітей, розраховують, що ті, коли виростуть, поповнять лави робітничого класу і підніматимуть економіку росії.
Про якусь мораль російської влади навіть говорити не варто: в її верхніх ешелонах давно засіли людиноподібні істоти, які живуть інстинктами, зважаючи на ті накази і рішення, які вони віддають і ухвалюють. Вони порушують не лише загальнолюдські правила існування, прийняті в усьому цивілізованому світі, а й міжнародне право, зокрема, Женевську конвенцію щодо захисту цивільного населення. росія підписала також і Конвенцію ООН, у якій йдеться про захист дітей.
Згідно з цим документом при всиновленні дітей московити повинні були отримати дозвіл. Якщо це сироти, то його видають відповідні служби країни, громадянами якої вони є. В Україні це Національна соціальна сервісна служба. Звісно, що ні з якими запитами росіяни до неї не зверталися і не звертаються. Натомість із проханнями дозволити надати хоча б тимчасовий прихисток таким дітям, за словами Уповноваженого Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації, звернулося близько 25 тисяч українських сімей!
Головний «опікун» українських дітей путін видав указ, який значно спрощує процедуру їх усиновлення і надання російського громадянства. У самій московії кількість дітей-сиріт, як повідомляють їх масмедіа, перевищує мільйон. Проте подібного реєстру там немає! Заступник секретаря ради безпеки росії діма медвєдєв у черговому своєму спічі заявив, мабуть, з гіркого похмілля, наступне: «Ми, росіяни, українських дітей любимо як своїх власних»…
На цій темі в росії спекулюють посіпаки всіх мастей і відтінків. Останнім часом вони стверджують, що «велика росія прихистила близько 600 тисяч українських дітей». Чи так це насправді — важко сказати, оскільки всі діти, яких депортували до московії, проживали на тимчасово окупованих територіях. Самі ж московити не підтверджують оприлюднені цифри документально. Ну а Україна не в змозі ані підтвердити цю статистку, ані спростувати. Натомість посадовці, відповідальні за розв’язання даної проблеми, називають іншу цифру — близько 9 тисяч.
«Люблять» українських дітей не лише російські чиновники на кшталт медвєдєва, а й пересічні росіяни. «Особливою» любов’ю вирізняються жінки. Ось як висловила свою любов до маленьких українців і українок дружина одного з окупантів у телефонній розмові з ним: «Я бы им наркотики колола, если бы работала, смотрела бы им в глаза и сказала: „Сдыхайте, мучайтесь“. Я бы им звёзды на спинах вырезала, и вообще по уху бы каждый день отрезала, по пальцу, чтобы им больно так было»…
Так вона відреагувала на повідомлення чоловіка про те, що діти на окупованих територіях не хочуть навчатися за російськими підручниками. Почуте шокувало навіть сержанта-контрактника. Він відповів їй: «Юля, ну це ж діти»…
