Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
«Сапер — це людина, яка лише на перших порах працює за методичкою. Далі — вже як художник, творчо сприймаючи конкретну ситуацію. Неможливо досконало знати всі зразки різних вибухонебезпечних предметів, їх сотні. А ось оцінити на місці розмір, вагу, принцип дії вибухонебезпечного предмета, визначити безпечну відстань до нього, з якого боку можна підійти, як правильно знищити, де поставити заряд тощо — це вже свого роду мистецтво, помножене на ґрунтовні знання…»
Військовий розповідає повільно, зосереджено, холоднокровно, ніби зважуючи кожне слово. Так само, як і працює. Іван Івасенко — сапер однієї із зенітних ракетних бригад. І в його роботі немає жодних дрібниць, адже ціна помилки — здоров’я та життя людей.
І це військовий знає з власного досвіду. За його плечима — майже 20 років служби в ДСНС, розмінування Слов’янська та інших населених пунктів Донеччини. Під Сопиним разом із колегами потрапив у пастку та дістав важке поранення.
— Наблизились на небезпечну відстань до міни з лазерним підривником… Отямився через чотири доби. Сильна контузія, ушкодження хребта. Майже чотири місяці не ходив. Встав на ноги завдяки нашим лікарям. Але довелось звільнитись у запас, — розповідає військовий.
А 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, чоловік схопив заздалегідь зібраний рюкзак і пішов до найближчої частини. Каже, очікував, що рано чи пізно це станеться. Відтоді з чим лише не стикався військовий — ПОМки, МОНки, Фки, касетні та авіаційні бомби. Каже, що з такою кількістю «сюрпризів» працювати йому ще не доводилось.
— Одним із перших завдань була перевірка недобудови у Василькові, звідки диверсант коригував роботу ворожої авіації, — пригадує сапер. — Майже наосліп довелося перевірити всі чотири поверхи будівлі. Виявили «гніздо», де він сидів, та встановлену на «відході» розтяжку з гранатою Ф-1 без чеки, розраховану на найменший доторк. Було видно, що працював не дилетант, який начитався книжок.
Пізніше, наприкінці лютого, сапери працювали на завалах зруйнованих будинків у селі на Київщині після атаки ворожого бомбардувальника. Літак скинув дві 500-кілограмові фугасні авіабомби. Одна з них залишила по собі величезний котлован на місці двох приватних будинків. Загинули люди… На сусідніх вулицях вибуховою хвилею пошкодило будинки, позривало дахи, повибивало вікна та двері. Інша — впала на будинок, та, на щастя, не вибухнула.
— Бомба пробила дах, перекриття й зайшла на пів метра під підлогу. У той момент у домі перебували мати із сином. Хлопець розповідав, що почув гуркіт, вийшов — у коридорі курява. Підняв голову догори: а там замість стелі — небо і зорі. Опустив очі — якась залізяка валяється… Коли ми почали її оглядати, спочатку подумали, що то — підвісний бак. Згодом, побачивши стабілізатори, зрозуміли — бомба. Але вона впала так, що фактично не було можливості перевірити, чи підривник знятий із запобіжника, чи ні. Витягували її на свій страх і ризик… Родині, що перебувала в будинку під час прильоту, казково пощастило — всі вижили.
Одним з основних завдань військових інженерів було розмінування ворожих позицій під час контрнаступу українських підрозділів.
— Відступаючи, окупанти лишали після себе чимало «сюрпризів». МОН-50, Фки на розтяжки, встановлені на нерозмінування. А найбільш підступні — протипіхотні міни серії ПОМ: ПОМ-2, ПОМ-2С, ПОМ-3. Їх категорично заборонено розміновувати та наближатися до них. Зазвичай їх знищують, розстрілюючи зі стрілецької зброї з-за укриття зі значної відстані.
Також сапери бригади збирали уламки збитих ракет та передавали їх фахівцям для вивчення. Іван Іванович особисто передав рештки шістьох російських ракет «Калібр».
Сапер говорить, що ворог лишив після себе мін і боєприпасів стільки, що збирати їх доведеться ще дуже довго.
— У перші місяці лише протитанкових ТМ-62 «знімав» по кількадесят штук на місяць, — говорить військовий. — А загалом, я навіть не берусь і приблизно припустити, скільки ще в наших лісах лежить нерозірваних боєприпасів і скільки часу знадобиться на їх знешкодження.
Проте не лише кількість випущених по Україні боєприпасів викликає злість у захисника. Найбільше за цей час його вразила цинічність і жорстокість росіян, котрі, як справжні терористи, залишають смертельно небезпечні «подарунки» для цивільних. Військовий радить усім, хто повертається на звільнені території, бути особливо обережними та звертати увагу на найдрібніші деталі: чи то залишена не на своєму місці сумка, чи кинута на підлозі іграшка тощо.
— Під час розмінування у Дмитрівці, що у Бучанському районі, траплялись кричущі випадки. Одного разу оглядав подвір’я. Все ніби чисто, без мінувань. Наостанок вирішив перевірити криницю. Увагу привернуло відро, що висіло на цепку: чомусь дужка була сильно натягнута, хоч води у ньому було зовсім небагато. Витягую відро — а знизу прив’язана протитанкова міна ТМ-62, — пригадує Іван Івасенко. — Ще один випадок був. Під час огляду будинку помітив підозрілий тросик, що виглядав з однієї із шухляд. Виявилось, що до задньої стінки комода російські солдати прив’язали гранату. Ці нелюди замінували білизну в шухлядці. Після всього, що вони тут накоїли, їх навіть тваринами називати не можна, щоб не ображати останніх.
Нині Іван Іванович ділиться своїм досвідом, тренуючи бійців на одному з полігонів Київщини. Каже, що постійне навчання — це безпека і життя кожного воїна. І цим точно нехтувати не варто.
