Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 5 травня 2025 року Президент України присвоїв 22 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Український музеєзнавець, фахівець з епіграфіки, доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко своїми науковими дослідженнями, зокрема вивченням графіті на стінах древніх храмів, довів, що в Київській Русі розмовляли українською мовою. На початку війни науковець добровольцем пішов до центру комплектування та соціальної підтримки і нині служить в одному із підрозділів Сил ТрО Збройних Сил України. На прохання АрміяInform він знайшов час у своєму армійському графіку, аби у День української писемності та мови розповісти про її витоки й спростувати деякі «догми», якими тривалий час великодержавна пропаганда намагалася довести, що ми, якщо не єдиний, то братній із росіянами народ.
— Пане В’ячеславе, вітаю. Цього року ми відзначаємо 25-ту річницю заснування Дня української писемності та мови. Саме мова є головною ознакою ідентичності нації. Однак один із головних наративів рашистської пропаганди — твердження про так званий триєдиний народ, що з часом поділився на українців, білорусів та росіян…
— Тривалий час у науковому середовищі культивувалася концепція триєдності самодержавства, православ’я та народності: вважалося, що населення Київської Русі було єдиним і однорідним. І лише коли монголи захопили Київ, то столиця перемістилася спершу у Володимир, а потім уже і в москву. Ця політична міфологема сформувалася ще у імперській росії, в радянському союзі вона була доведена до абсолюту й перетворилася на концепцію «єдиної держави з трьох братніх народів», які розмовляли єдиною «давньоруською мовою», як її назвали, і були об’єднані низкою цінностей — зокрема християнством східного зразка, протиставленням Заходу.
На підтвердження цієї думки наводився приклад головних православних храмів, які були збудовані майже одночасно: київський Собор Святої Софії, Софійський собор у Великому Новгороді та Софійський собор у Полоцьку.
Утім, ця концепція 30-х років минулого століття нині спростована дослідженнями не лише українських, а й, як це не дивно, російських вчених. Населення вже тоді було різним, різною була мова, і це доводять дослідження. Зокрема, у Новгороді до XV століття існував новгородський діалект, котрий суттєво відрізнявся від мови, на якій розмовляли у древньому Києві, та від інших слов’янських мов.
— Чи витримує критику твердження, що сучасна російська мова походить від церковнослов’янської мови — мови Кирила та Мефодія, і вона є прямою спадкоємицею «давньоруської»?
— Так, у згаданій нами концепції йшлося про те, що після того, як «древньоруська народність» під ударами монголів розпалася на три гілки: українську, білоруську й російську — нібито лише остання зберегла всі риси, притаманні Київській Русі, і вона є прямою її спадкоємницею.
Доводячи це, спиралися і на книжкову традицію, коли виразні риси староукраїнської мови проявляються в пам’ятках писемності XІV-XV століть, що, мовляв, тоді й сформувалася та мова, з якої виросла вже сучасна українська мова. І це є, як казали, спотвореним варіантом «давньоруської мови».
Цю теорію спростовують тексти графіті, що містять виразні ознаки розмовної мови. Слід зазначити, що графіті — це тодішня традиція, яка була присутня по всіх теренах Русі-України. Там, де люди вміли писати, там вони не тільки писали грамоти та літописи, а й викладали всі свої знання на стінах.
Зокрема, графіті у храмах, наприклад у Софії Київській, доводять, що уже в XI столітті жителі Києва розмовляли й писали українською або, правильніше сказати, староукраїнською мовою. Наприклад, у давальному відмінку вживалося «-ові», «-єві»: Петрові, Дмитрові, Володимирові (цікаво, до речі, саме Володимир, а не Владімір) … У називному — закінчення «о», як у сучасній українській мові — Петро, Марко, а не Петр, Марк, Данило, а не Даниїл…
Ось один із написів XII століття, де ми виразно чуємо українську вимову: «О горе тобі Андрониче, ох тобі небоже! Чему єсі зло створіл, то не відає нікто же. Толі тє звілі Кузма».
Не лише графіті, а й, до речі, знаменита київська пам’ятка — Реймське Євангеліє містить яскраві риси української мови.
Я завжди порівнюю церковнослов’янську мову Кирила і Мефодія з мовою латинською, що була для Західної Європи мовою писемності, богослужінь, навчання та діловодства. Але однак ніхто не заперечує існування французької, іспанської, німецької, шведської…
— Чи правда, що в московії свого часу більше розмовляли татарською мовою?
— Так, звичайно. Чому там згодом укорінилася та церковнослов’янська мова, яка потім стала основою для російської? Справа в тому, що Володимиро-Суздальське князівство, воно на прикордонні, туди, як правило, з’їжджалися представники різних князівств Русі, котрі говорили різними діалектами. Тож церковнослов’янська мова дозволяла їм усім легше розумітися. Але звичайно, що після того, як Русь була захоплена татарами, ми бачимо по всіх пам’ятках і по монетах, що мовою спілкування й діловодства була саме татарська мова. А вже потім московські царі, котрі проголосили себе спадкоємцями Русі, почали запроваджувати мову, основану на староболгарській книжності. Також потім долучився так званий другий болгарський або південнослов’янський вплив, який у XIV-XVI століттях усе це зцементував у московську писемність.
Натомість на мову Західної та Південно-Західної Русі того часу переважав західнослов’янський (польсько-чеський) вплив.
— Кажуть, що під час Переяславської ради запорізькі козаки й посли царя Олексія Романова розмовляли різними мовами?
— Звичайно, якщо почитати описи подорожніх того періоду, то ми бачимо, що їхні автори відрізняли мову Гетьманщини і мову московську. Не дарма з цими послами були толмачі — тобто перекладачі.
— Наша редакція досліджувала питання тривалого лінгвоциду української мови. Якої мети бажали досягти російські шовіністи, забороняючи її своїми царськими указами, циркулярами, радянськими постановами?
— Такої ж, як і нині. Чому на окуповані території насамперед везуть російських учителів російської мови? Я пам’ятаю, що за часів радянського союзу викладачі російської мови тут в Україні мали більшу ставку, ніж вчителі української. Це саме імперська форма інтеграції, результати якої ми можемо побачити на прикладі так званих малих народів нинішньої російської федерації. Втративши свою ідентичність, люди легко стають об’єктами маніпулювання.
Саме для того, щоб створити таку собі єдину історію Русі й підроблялися усі хроніки та історичні документи, аби створити ілюзію, що усі оточуючі народи жили лише однією думкою — якнайшвидше приєднатися до неї. Думаю, і я, і Ви таку систему освіти застали…
— Яке значення має мова для існування нації, для усвідомлення історії народу, її культури?
— Мова — один із чинників самоідентифікації нації. Мова, історія, спільні цінності — уся ця сукупність дійсно важлива, це ті цеглини, котрі покладені до фундаменту. Витягнути одну із них — фундамент стане не стійким. Якщо не колір шкіри і форма обличчя, то перше, що ідентифікує людину за національністю, наприклад європеоїдів — це мова. Якщо фін не заговорить фінською, ми не завжди зможемо його відрізнити від поляка, естонця чи литовця…
У нашому випадку — українська мова відрізняла нас від росіян і обумовлювала їхнє зневажливе до нас ставлення як до малоросів, яких увесь час вони прагнули розчинити у своїй політичній, релігійній і культурній системі.
— І знається, росіянам часто-густо це вдається, якщо згадати тих етнічних українців, котрі тривалий час живуть у росії і підтримують агресивну зовнішню політику її уряду…
— Як то кажуть, вони перебувають у тому середовищі й стали до мозку кісток росіянами у своєму розумінні, але для оточуючого середовища їм постійно потрібно доводити, що вони найбільші патріоти. Тому й випромінюють часто таку ненависть до своєї історичної батьківщини, підкреслюючи, що вони самі російські росіяни.
— Нині Україну боронять чимало хлопців, котрі говорять російською… Чи спонукає їх війна швидше переходити на українську мову?
— Більшість із тих, принаймні, з якими я спілкувався, насправді російськомовні, тому що з дитинства в їхніх родинах розмовляли цією мовою.
Ба більше, коли з нами проводили курси критичної медицини, то казали, що до поранених на полі бою слід звертатися лише українською мовою. Це чітко ідентифікує те, що ви свої. Адже почувши російську мову — невідомо як відреагує поранений.
Як інший варіант — людина, що сидить у підвалі в якомусь окупованому місті, воліла б почути не «Есть кто живой?», а «Чи є тут хтось живий».
Я не думаю, що військовослужбовці наших Збройних Сил, котрі ще спілкуються російською, ідентифікують себе росіянами. Й приємно відзначити, що вони усе частіше намагаються переходити на українську мову. Цей процес триває — і я його бачу…
— В’ячеславе Васильовичу, дуже дякую за це інтерв’ю. Бажаю нам усім перемоги, Вам повернення до мирного життя та наукових досліджень, котрі безперечно мають велике значення для усвідомлення українцями своєї національної ідентичності й, можливо, для попередження майбутніх війн.
