Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Погожий осінній день. Командир відділення одного з підрозділів морської піхоти старший матрос Андрій на псевдо «Янкі» спостерігає, як підлеглі швидко налагоджують побут. Його погляд втомлений, але уважний – звик помічати найменші дрібниці. Хоча після безлічі напружених безсонних ночей це досить важко.
«Янкі» ніколи не підвищує голос на підлеглих, у цьому просто немає потреби, адже він має безумовний авторитет серед військових. По-перше, тому що в Андрія чималий бойовий досвід, по-друге – чоловік ділиться своїми знаннями та навиками з тими, хто цього потребує.
− У 2017-му я підписав зі Збройними Силами України контракт і поповнив лави морської піхоти. Протягом 3 років служби в десантно-штурмовій роті не бив байдики, а здобував необхідні навики, щоб сьогодні почуватися впевнено. Зокрема, кожну вільну хвилину витрачав на освоєння усіх видів зброї, що були у нас в наявності, брав участь у міжнародних навчаннях як на території України, так і закордоном. Маю дві ротації в район ООС, тоді наш підрозділ виконував завдання неподалік Павлополя, − пригадує морпіх.
У 2020 році Андрій демобілізувався та повернувся до мирного життя. Та ненадовго. З першим вибухом ворожої ракети вже був на ногах і твердо вирішив – треба повертатися у рідний батальйон. Так і сталося. Нині він боронить Україну на східному напрямку і щодня доводить – хоробрість наших морпіхів немає меж.
− Ми стояли на позиції поруч з 56-ю бригадою. Десь о 10-й годині ранку отримали інформацію, що ворог пішов на них у наступ зі сторони Пісків. У той час поки наші отримали наказ переміститися в укриття, рашисти під прикриттям артилерії наближалися до їхньої позиції. Гатили з мінометів, працювали танки й «бехи». Але вже за 5 хвилин ми відпрацювала по ворогу з СПГ. Згодом дізналися, що мали 4 точні влучання. Як результат – усі наші неушкоджені, а ворог зазнав солідних втрат у техніці та живій силі, − розповідає «Янкі».
Андрій про такі речі говорить буденно, без особливих емоцій – звик до подібного. Але варто йому згадати про рідних, як очі морпіха починають наповнюватись сумом. Військовий зізнається, що вдома на нього чекають батьки, кохана дружина і його найдорожчий скарб – маленька донечка, якій днями виповниться лише три роки.
– Звісно, я всім серцем хочу бути поруч з ними, але якщо сьогодні ми покинемо ці холодні окопи й відступимо, то вже завтра України не буде, а загарбники прийдуть в наші домівки, щоб нищити і грабувати. Тому в нас єдиний вихід – перемогти рашистів, − резюмував морпіх.
