Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
У моїх кишенях завжди шелестять кілька шоколадних батончиків або вафельних цукерок. І річ зовсім не в моїй шаленій пристрасті до солодкого, а в них — маленьких мешканцях деокупованих територій. Діти, які з різних причин не змогли виїхати під час рашистської навали, на рівні з дорослими пережили всі жахи путінського режиму.
Кожен з них переніс свою трагедію.
Ці трагедії об’єднує лише те, що вони б могли ніколи не статись, якби не агресія росії. Хтось перебував весь час в окупації, інші ж, не маючи сил терпіти, ризикуючи життям, виїхали, а тепер повернулись на руїни рідного будинку. А деякі, взагалі, поховали найрідніших…
Знайомтесь, це Сашко, і сльози на його личку зовсім не через «не таку» цукерку, а тому, що в розмові згадали його батька, життя якого обірвав уламок снаряда.
А ось цей хлопчик, за словами його мами, ще не усвідомлює, що таке війна, проте чітко відрізняє наших військових від рашистів.
Коли слухаєш і дивишся на цих дітей, в голові рояться думки про те, що ці жахи ніколи не повинні були з ними відбутись, вони не мали бачити смертей, ховатись у погребі, недоїдати. Як тепер повернути усмішки на ці обличчя, на яких відбився кожен день окупації? Це рани, які не загоять жодні солодощі та гроші. Як відповідатимуть за це «асвабадітєлі»?
Ці діти дивляться на світ уже зовсім дорослими очима, бо пережили занадто багато горя. Страшно уявити, що ця малеча близько семи місяців не бачила буденних для кожного з нас речей, адже вони так само люблять поласувати смачними «некорисностями»: чипсами, цукерками та лимонадом після школи. Але замість цього мали шукати воду та проводити вечори в темряві. Саме тому немає і ніколи не буде прощення цій недонації, яка розтрощила вщент дитячі мрії та сподівання найвразливіших маленьких українців.
Фото автора
